ДРОЗДОВ Олександр Михайлович
професор, доктор юридичних наук,
заслужений юрист України, адвокат,
член Комісії з питань правової реформи при Президентові України,
член Апеляційної палати НАЗЯВО,
член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді,
почесний професор кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони,
адвокат-партнер Адвокатського об’єднання «Лапчинський та партнери» (м. Барселона, Королівство Іспанія),
професор кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету
ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна)
ДРОЗДОВА Олена Валеріївна
доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка,
почесна професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони (м. Барселона, Королівство Іспанія)
доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
І. Сучасне правосуддя дедалі частіше стикається з необхідністю вирішення складних медичних спорів, де ключову роль відіграють експертні висновки та показання експертів. Однак межа між експертним висновком як документальним доказом та усними показаннями самого експерта залишається дискусійною в багатьох правових системах. Особливо гостро це питання постає у випадках, коли апеляційний суд, не заслуховуючи експертів повторно, приходить до висновків, діаметрально протилежних тим, що були зроблені судом першої інстанції на основі їхніх усних показань.
Справа «Анна Марія Чіконе проти Італії» (заява № 21492/17) від 5 червня 2025 року [1] демонструє класичний конфлікт між принципами процесуальної економії та гарантіями справедливого судового розгляду, коли йдеться про оцінку так би мовити експертних доказів в апеляційному провадженні. Це питання набуває особливої актуальності в контексті медичної відповідальності, де встановлення причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) медичного працівника та наслідками для пацієнта часто залежить від тонких нюансів експертної оцінки.
ІІ. Обставини справи.
Заявниця, лікарка-радіолог, була обвинувачена разом з іншими особами у співучасті у ненавмисному вбивстві пацієнтки Р.C., у якої вона не виявила перелом стегнової кістки під час госпіталізації 9 листопада 2008 року.
У той же день Р.C. було виписано з лікарні. 27 листопада 2008 року її повторно госпіталізували, і після встановлення діагнозу перелому стегнової кістки її було прооперовано. Вона померла 28 грудня 2008 року.
Під час судового розгляду суд асизів міста Катанцаро, серед іншого, заслухав двох експертів, призначених прокуратурою — Д.М.Г. та Г.О., а також експертів, призначених обвинуваченими, які подали свої медико-правові висновки щодо причин смерті потерпілої. Д.М.Г. заявив, що смерть потерпілої була спричинена легеневими ускладненнями або неврологічним розладом. Він додав, що легеневе захворювання могло бути наслідком тривалого лежання або попередніх неврологічних ускладнень, і що неможливо віддати перевагу одній із цих версій. Експерт пояснив, що експертний висновок схиляється до першої версії, оскільки, хоча неврологічні ускладнення і були зафіксовані, вони не були підтверджені обстеженнями, яким була піддана потерпіла, хоча зазначив, що «обидві гіпотези залишаються відкритими». Він також заявив, що тривале лежання безперечно мало негативний вплив, але науково встановити, наскільки воно сприяло смерті потерпілої, неможливо.
Г.О. заявив, що важко встановити наслідки помилки в діагностиці для стану здоров’я потерпілої. Хоча легеневі ускладнення є можливими негативними наслідками помилок у діагностиці перелому стегнової кістки, у даному випадку відсутні об’єктивні дані, які б свідчили про те, що легеневе захворювання було спричинене тривалим лежанням.
У вироку від 13 жовтня 2014 року суд Катанцаро у першій інстанції виправдав заявницю. Суд встановив, що хоча помилка у діагностиці з боку заявниці не викликає сумнівів, питання полягало у тому, чи мала ця помилка причинно-наслідковий зв’язок зі смертю потерпілої, особливо з огляду на проміжок часу між діагностуванням та смертю. Посилаючись зокрема на показання експертів прокуратури (Д.М.Г. та Г.О.), суд встановив, що причина смерті не відповідала можливим наслідкам пізньої діагностики перелому стегнової кістки. Далі суд розглянув дві можливі причини смерті, вказані експертами, а саме — поява неврологічного або легеневого захворювання. У цьому зв’язку він зазначив, що, з одного боку, неврологічне захворювання, на яке вказували симптоми, не було підтверджене обстеженнями, а з іншого боку, хоча наявність легеневого захворювання на момент смерті не заперечувалась, не було доведено, що воно було наслідком тривалого лежання, спричиненого помилковим діагнозом. Суд особливо зазначив, що дві обставини перешкоджають йому визнати причиною смерті саме це: хороші умови здоров’я потерпілої під час другої госпіталізації та те, що, за словами експертів, легеневе захворювання могло бути наслідком неврологічного розладу. Суд дійшов висновку, що не можна довести за критерієм «високого ступеня логічної ймовірності», що смерть потерпілої не настала б (або настала б пізніше), або що наслідки нападу були б менш серйозними, якби заявниця не припустилася помилки в діагностиці.
Прокуратура подала апеляцію. У вироку від 2 грудня 2015 року Апеляційний суд скасував виправдувальний вирок та засудив заявницю до восьми місяців позбавлення волі, а також до сплати компенсації цивільним позивачам. Суд вважав, що суд першої інстанції певною мірою був під впливом заяв експертів прокуратури, зокрема Д.М.Г., який, як здалося, намагався «полегшити» становище обвинувачених лікарів, применшуючи та зменшуючи значення власних висновків, викладених у експертному виснвоку. Апеляційний суд підкреслив зв’язок, зроблений у звіті, між легеневою патологією, яка згідно з обстеженнями не була новою, та обумовлена тривалим лежанням, а також висновок про те, що помилка в діагностиці значно підвищила ймовірність смерті потерпілої. Суд також послався на окремі показання, надані експертами в суді, визнавши, що вони містили «сумнівні оцінки та елементи невизначеності», проте акцентувавши на частинах, що підтверджували висновки звіту.
Виходячи з цих даних, апеляційний суд розкритикував твердження суду першої інстанції про те, що не доведено наявність жодного з можливих наслідків пізньої діагностики перелому стегнової кістки. Натомість він встановив, що як експертний висновок, так і показання експертів у суді дозволяють стверджувати, що легенева патологія, виявлена під час другої госпіталізації, була наслідком тривалого лежання потерпілої, тобто одним з можливих ускладнень при затримці лікування перелому стегнової кістки.
Заявниця подала касаційну скаргу. Зокрема, вона дорікала апеляційному суду за те, що той скасував вирок без повторного допиту експертів, призначених прокуратурою.
У рішенні від 13 січня 2017 року Касаційний суд відхилив касаційну скаргу заявниці. Він постановив, що апеляційний суд не був зобов’язаний заслуховувати експертів повторно через специфіку їхніх показань порівняно зі свідками. Крім того, він зазначив, що апеляційний суд засудив заявницю на підставі тих самих доказів, які першої інстанцією привели до її виправдання, і що суд лише переоцінив деякі з експертних свідчень. Він дійшов висновку, що скасування виправдувального вироку не ґрунтувалося виключно або вирішально на іншому трактуванні доказів декларативного характеру (§§ 4-12).
ІІІ. Рішення ЄСПЛ.
- Загальні принципи
ЄСПЛ нагадав, що термін «свідок» у системі Конвенції є автономним поняттям, яке слід розуміти незалежно від його значення у внутрішньому праві держав-учасниць. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що право обвинуваченого на допит експертів захищається загальним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції, і розглядається саме під цим кутом зору, «з урахуванням також вимог пункту 3».
Хоча роль експерта може відрізнятися від ролі свідка, який має викласти в суді свої особисті спогади про певну подію, ЄСПЛ розглядає питання про необхідність особистої участі експерта в судовому засіданні, ґрунтуючись головним чином на принципах, закріплених у понятті «справедливого судового розгляду» в розумінні пункту 1 статті 6, зокрема на принципах «змагальності» та «рівності сторін».
ЄСПЛ, зокрема, нагадав, що однією з вимог справедливого судового розгляду є можливість зіставлення свідка з обвинуваченим у присутності судді, який врешті-решт має ухвалити рішення у справі, оскільки спостереження судді щодо поведінки та достовірності показань свідка можуть мати наслідки для обвинуваченого. Це саме стосується і показань експертів: захист повинен мати право не лише вивчити експертний висновок як такий, а й поставити під сумнів достовірність осіб, які його підготували, шляхом безпосереднього їх допиту.
Щодо порядку застосування статті 6 Конвенції до апеляційного провадження ЄСПЛ нагадав, що це залежить від характеру конкретної процедури, і при цьому слід враховувати всю національну процедуру в цілому, а також роль, яку відіграє апеляційний суд у внутрішньому правопорядку.
Якщо апеляційний суд уповноважений розглядати справу як по суті, так і в правовому аспекті, та оцінювати питання вини або невинуватості загалом, то з міркувань справедливості судового розгляду він не може вирішувати ці питання без безпосередньої оцінки доказів, зокрема вирішальних показань, які він збирається вперше тлумачити у спосіб, несприятливий для обвинуваченого.
Крім того, практика ЄСПЛ з цього питання, розглянута в цілому й у контексті, проводить розмежування між справами, в яких апеляційний суд, скасувавши виправдувальний вирок, не заслухав безпосередньо свідчення, на яких цей вирок ґрунтувався, але при цьому фактично здійснив нову оцінку обставин справи, і ситуаціями, коли апеляційний суд не погоджується з нижчестоящим судом лише в тлумаченні правового питання та/або його застосуванні до вже встановлених фактів (§§ 46-51).
- Застосування наведених принципів у цій справі.
ЄСПЛ насамперед зазначив, що з метою встановлення причини смерті потерпілого суд Катанцаро заслухав кількох експертів, зокрема двох, призначених прокуратурою, які також склали судово-медичний експертний висновок. Суд виправдав заявницю, зокрема, на тій підставі, що не було доведено існування причинно-наслідкового зв’язку між легеневою патологією потерпілого, яка, безсумнівно, виникла під час другого госпіталізаційного періоду, та попереднім лежачим станом хворого, а отже, і між смертю потерпілого та діагностичною помилкою обвинуваченої.
ЄСПЛ зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні послався на частину показань експертів Г.O. та, зокрема, Д.M.Г., наданих під час судового засідання, і що він базував свої висновки на двох елементах, що випливали з цих показань: добрий стан здоров’я потерпілого на момент другої госпіталізації та виникнення симптомів легеневої патології після появи неврологічних симптомів. Ці елементи, зокрема, не дозволяли виключити, що легенева патологія могла мати інші причини, окрім лежачого стану.
ЄСПЛ зазначає, що під час свого виступу Д.M.Г. чітко вказав, що легенева патологія потерпілого могла мати дві можливі причини: лежачий стан (що передбачало б існування причинного зв’язку з винною поведінкою обвинуваченої) або попередні неврологічні ускладнення. Крім того, під час допиту експерт пояснив, що експертний висновок схилявся до першої гіпотези, оскільки хоча неврологічні ускладнення і були виявлені, вони не підтверджувалися результатами обстежень, яким піддавався потерпілий, водночас зазначивши, що «обидві гіпотези залишаються відкритими». Він також заявив, що лежачий стан, безсумнівно, мав негативні наслідки, але неможливо було науково встановити, наскільки саме він сприяв смерті потерпілого. У тому ж дусі експерт Г.O. підкреслив відсутність об’єктивних даних, які дозволяли б стверджувати, що легенева патологія потерпілого була спричинена лежачим станом.
ЄСПЛ зазначив, що зміст висновків судово-медичної експертизи був іншим. Зокрема, експертиза не розглядала неврологічні передумови як альтернативну причину легеневої патології потерпілого. Натомість вона містила твердження, що неврологічний стан «відіграв лише другорядну роль […] у смерті». Крім того, зазначалося, що легенева патологія не була новою за часом виникнення, що робило її сумісною з лежачим станом.
Апеляційний суд скасував виправдувальний вирок, не заслухавши експертів. Хоча він визнав, що суд першої інстанції звернув увагу на сумнівні оцінки, висловлені експертами вперше під час слухань, апеляційний суд вважав, що ці оцінки мали на меті «пом’якшити» становище обвинувачених лікарів, і прийняв висновки, викладені у судово-медичному звіті, підкреслюючи фрагменти показань, які підтверджували ці висновки.
ЄСПЛ був змушений констатувати, що в даній справі під час свого виступу перед судом першої інстанції експерти, зокрема Д.M.Г., не обмежилися підтвердженням висновків експертного звіту, а натомість запропонували альтернативне пояснення легеневої патології потерпілого, яке виключало існування причинного зв’язку між діагностичною помилкою заявниці та смертю. Виправдувальний вирок, винесений судом першої інстанції, базувався саме на сумнівах, висловлених експертами під час слухань, особливо Д.M.Г.
З огляду на ці міркування, ЄСПЛ вважав, що показання експертів мали вирішальний вплив на виправдання заявниці і що апеляційний суд, вирішивши зосередитися лише на фрагментах, які підтверджували висновки судово-медичного звіту, дійшов іншого тлумачення без безпосереднього заслуховування авторів цих показань.
Хоча достовірність зазначених експертів не ставилась під сумнів, ЄСПЛ вважає, що, применшуючи значення сумнівів, висловлених під час слухання щодо можливих причин легеневої патології потерпілого – а отже, і щодо причинного зв’язку між поведінкою заявниці та смертю, – апеляційний суд дійшов до іншої реконструкції фактів, ніж та, на якій базувалося виправдання в суді першої інстанції. Відповідно, ЄСПЛ вважав, що апеляційний суд вирішував у цій справі питання факту.
Щодо аргументу Уряду про те, що принципи, встановлені в практиці ЄСПЛ щодо заслуховування свідків апеляційними судами при скасуванні виправдувального вироку першої інстанції, не застосовуються до експертів, ЄСПЛ нагадав, що, враховуючи автономне поняття «свідка» у значенні Конвенції, принципи справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 § 1 Конвенції застосовуються також до заслуховування експертів. ЄСПЛ не вбачає підстав відходити від цього висновку, коли йдеться про заслуховування експерта апеляційним судом, який вперше визнає підсудного винним.
Водночас ЄСПЛ зазнаив, що згідно з його практикою, принцип, згідно з яким органи, відповідальні за вирішення питання вини чи невинуватості обвинуваченого, повинні особисто заслухати свідків і оцінити їхню достовірність, не є абсолютним. Слід враховувати доказову цінність відповідних показань. Крім того, докази, на яких базується процес, повинні бути усними, а не документальними. Наприклад, ЄСПЛ виключив застосування принципу повторного заслуховування свідків у випадках, коли суди базували свої висновки не на усних показаннях, отриманих під час слухань, а на письмових доказах.
У специфічному контексті заслуховування експертів, які раніше надали експертний висновок, з метою визначення, чи був суд апеляційної інстанції зобов’язаний відповідно до вимог статті 6 § 1 Конвенції провести нове заслуховування перед тим, як вперше визнати обвинуваченого винним, ЄСПЛ з’ясовуватиме, чи мали усні показання експертів вирішальний вплив на оцінку фактів, що призвела до встановлення вини або невинуватості підсудного.
Відповідно, якщо показання експертів обмежувалися простим підтвердженням висновків експертного звіту і суди, зрештою, базували свої рішення на змісті цього звіту, слід вважати, що судовий процес ґрунтувався на документальному доказі, долученому до матеріалів справи, а не на показаннях, як доказах. У такому разі, на думку ЄСПЛ, згадані вище принципи судової практики щодо обов’язку суду апеляційної інстанції заслуховувати свідків перед скасуванням виправдувального вироку не підлягають застосуванню, хоча інші гарантії, передбачені статтею 6 § 1 Конвенції, залишаються актуальними.
ЄСПЛ із зацікавленням відзначив, що Пленум Касаційного суду Італії, посилаючись на автономне поняття «свідка» у розумінні Конвенції, визнав, що показання експертів та технічних консультантів, надані під час слухань, є саме доказами показань, а отже, коли вони є вирішальними, апеляційний суд не може скасувати виправдувальний вирок без попереднього призначення повторного заслуховування – навіть з власної ініціативи. На відміну від Уряду, ЄСПЛ вважає, що цей підхід італійського найвищого суду встановлює рівень правового захисту, який відповідає стандартам, встановленим практикою ЄСПЛ в контексті справедливого судового розгляду.
Повертаючись до фактів конкретної справи, ЄСПЛ зазначає, що щойно встановив, що усні показання експертів не обмежувалися простим підтвердженням експертного звіту, а доповнювали його висновки новими думками, висловленими вперше під час слухань, які мали вирішальний вплив на оцінку фактів судом першої інстанції.
З урахуванням характеру питань, які мав вирішити апеляційний суд, ЄСПЛ вважає, що ця інстанція, перш ніж ухвалити рішення про засудження заявниці, скасувавши її виправдувальний вирок, не могла належним чином розглянути ці питання відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, не допитавши безпосередньо експертів, яких заслуховував суд першої інстанції, і чиї показання вона мала намір витлумачити інакше та на шкоду заявниці.
У світлі наведеного ЄСПЛ відхиляє заперечення Уряду щодо статусу потерпілої у заявниці та вважає, що те, що апеляційний суд не заслухав експертів, призначених прокуратурою, перш ніж скасувати виправдувальний вирок, винесений судом першої інстанції, порушило принцип справедливості судового розгляду.
Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (§§ 52-68).
IV. Практичні рекомендації для судової практики
На основі аналізу наведеного рішення ЄСПЛ можна сформулювати окремі практичні рекомендації для національних судів:
- Документування розбіжностей: суди повинні чітко фіксувати випадки, коли усні показання експертів суттєво відрізняються від їхніх письмових висновків.
- Оцінка вирішального характеру: перед скасуванням виправдувального вироку апеляційний суд повинен оцінити, чи мали усні показання експертів вирішальний вплив на рішення суду першої інстанції.
- Мотивування рішень: у випадках відмови від повторного заслуховування експертів суд повинен детально обґрунтувати, чому усні показання не мали вирішального характеру.
- Забезпечення права на захист: сторона захисту повинна мати реальну можливість поставити під сумнів достовірність експертних показань шляхом безпосереднього допиту експерта у суді.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
