Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду висловив позицію стосовно впливу відсутності договірних відносин між іпотекодержателем і власником майна на предметну юрисдикцію.
Відсутність між позивачем та відповідачем будь-яких прямих договірних відносин, у тому числі щодо забезпечення виконання основного (кредитного) зобов’язання, не змінює належності спору до господарського судочинства, оскільки специфіка забезпечувальних правовідносин визначається суб’єктним складом сторін основного зобов’язання.
Верховний Суд розглянув касаційну скаргу ТОВ у справі щодо визнання права іпотекодержателя стосовно житлового будинку, зведеного на земельній ділянці, переданій в іпотеку за договором 2007 року. Ключовим питанням стало визначення належної юрисдикції спору, а також з’ясування, чи поширюється іпотека на об’єкт нерухомості, збудований без згоди іпотекодержателя, але на земельній ділянці, що є предметом іпотеки.
Суть спору
Позивач — ТОВ «Фінансова компанія «Поліс», як правонаступник кредитора та іпотекодержателя, звернувся до суду з вимогою визнати житловий будинок, зведений у 2007–2009 роках на іпотечній земельній ділянці, предметом іпотеки та підтвердити за позивачем право іпотекодержателя.
Житловий будинок був збудований після укладення договору іпотеки та надалі відчужений іншій фізичній особі, яка оформила право власності без згоди іпотекодержателя. Позивач наполягав, що відповідно до Закону «Про іпотеку» усі споруди, зведені на обтяженій іпотекою земельній ділянці, автоматично входять до предмета іпотеки незалежно від волевиявлення забудовника.
Рішення судів
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Він вважав, що позивач не довів наявність будинку або незавершеного будівництва на момент передачі земельної ділянки в іпотеку. Суд дійшов висновку, що зведення будинку без згоди іпотекодержателя створює лише право вимагати дострокового виконання зобов’язання чи звернути стягнення на землю, але не є підставою для визнання будинку предметом іпотеки. Також суд визначив, що обраний спосіб захисту не відповідає вимогам законодавства.
Апеляційний суд скасував це рішення, однак закрив провадження, посилаючись на те, що власником будинку є фізична особа, а тому спір слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд роз’яснив позивачеві необхідність звернення до суду загальної юрисдикції.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд помилково закрив провадження, неправильно визначивши юрисдикцію спору. Суд наголосив, що характер цього спору визначається не тим, хто нині є власником житлового будинку, а тим, між ким виникло основне зобов’язання, забезпечене іпотекою. Кредитний договір та договір іпотеки були укладені між юридичними особами, тому всі спори, пов’язані з обсягом прав та механізмом реалізації прав іпотекодержателя, залишаються у сфері господарського судочинства. Наявність фізичної особи серед відповідачів не змінює природи таких правовідносин і не трансформує спір у цивільний.
Верховний Суд підкреслив, що позов спрямований саме на підтвердження прав іпотекодержателя, які виникли на підставі господарських договорів, а отже, йдеться про реалізацію забезпечувального інтересу кредитора.
Суд також звернув увагу на сталі правові позиції Великої Палати, де неодноразово вказувалося, що спори щодо виконання або забезпечення виконання зобов’язань між юридичними особами підлягають розгляду господарськими судами навіть тоді, коли об’єкт забезпечення згодом переходить у власність фізичної особи.
Закриваючи провадження, апеляційний суд неправильно застосував норми процесуального права та проігнорував практику Верховного Суду.
З огляду на це касаційний суд скасував постанову апеляційної інстанції та направив справу для продовження апеляційного розгляду.
Детально ознайомитись з позицією ВС у справі №911/153/24 можна за посиланням.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
