«Ну, зачем на суде прокурор?
Лучше было бы два адвоката!»
Михайло Танич
Микола Мельник
доктор юридичних наук, професор
Проблема, якій присвячено цей матеріал, «визріла» досить давно. Але її публічний аналіз стимулювала стаття Семена Ханіна «ВАКС – суд чи імітація». У ній відомий адвокат на прикладі конкретної справи продемонстрував формальний підхід з явно обвинувальним ухилом ВАКС до постановлення слідчим суддею ухвали про продовження строку дії обов’язків, покладених на підозрюваного.
Автор статті вказує на вибіркове та спотворене застосування слідчим суддею ВАКС практики ЄСПЛ, визнання апріорі усіх доказів сторони обвинувачення належними, допустимими та достовірними, обґрунтування свого рішення «імовірністю», покладення в основу застосування запобіжного заходу суворості санкції інкримінованої особі статті КК, констатування наявності ризиків включно на припущеннях тощо. Загалом складається стійке враження, що слідчий суддя обирав суворий запобіжний захід та покладав на підозрюваного максимум обов’язків не тому, що це зумовлювалося обставинами справи, а тому, що «так було треба». Треба тим, хто звернувся з клопотанням про застосування запобіжного заходу чи продовження строку дії покладених на особу обов’язків – НАБУ та САП.
Дослідження рішень ВАКС стосовно обрання запобіжних заходів, покладення на підозрюваних/обвинувачених обов’язків дає підстави стверджувати, що описаний адвокатом С. Ханіним підхід слідчого судді – це не якийсь виключний випадок, а усталена практика ВАКС. Практика, яку потрібно приводити у відповідність до принципів верховенства права та презумпції невинуватості, конституційних засад судочинства та загальних засад кримінального провадження.
На існування вказаної проблеми та її системний характер, з-поміж іншого, вказує типова аргументація, якою наче під копірку послуговуються судді ВАКС при ухваленні рішень про обрання запобіжних заходів. Зазвичай як шаблон використовуються одні і ті ж аргументи та твердження.
Власне, з боку суду має місце дзеркальна реакція на шаблонні клопотання детективів НАБУ та прокурорів САП, у багатьох випадках ґрунтуються на формальних посиланнях, очевидних припущеннях та голослівних твердженнях. І оскільки такі клопотання зазвичай без особливих складнощів «проходять» у суді, то детективи та прокурори уже й не обтяжують себе пошуком переконливих доказів на користь своїх вимог.
Типова мотивація сумнівними аргументами
Наведу лише кілька типових аргументів, які використовують судді ВАКС при постановленні рішень стосовно обрання запобіжних заходів.
Тяжкість покарання. Це – неодмінний та основний аргумент, який судді ВАКС з подачі детективів НАБУ та прокурорів САП використовують для обґрунтування застосування найсуворіших запобіжних заходів та покладення на підозрюваних/обвинувачених відповідних обов’язків.
Суть аргументації зводиться до того, що оскільки санкція інкримінованої підозрюваному/обвинуваченому статті КК передбачає суворе покарання та ще й без можливості застосування «пільгових» інститутів, то існує реальний ризик його переховування від органів розслідування та суду.
З першого погляду такий аргумент може видатися «залізобетонним», оскільки особа, який «світить» 8, 10 чи 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна, природньо задумається про те, як їй уникнути таких негативних наслідків.
Але ж це зовсім не означає, що за такої ситуації єдиним варіантом поведінки особи буде переховування. І практика – тому підтвердження.
Відтак, закономірно постає питання: чому суд (в унісон позиції детективів та прокурорів) навіть не припускає, що підозрюваний/обвинувачений у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину може у законний спосіб захищати себе і доводити свою невинуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину, а неодмінно має вдатися до переховування від правосуддя та «піти у біга»? Чи не є завідомо обвинувальною застосовувана у таких випадках логіка суду, згідно з якою сам факт передбачення за інкримінований особі злочин суворого покарання автоматично перетворює таку особу на втікача?
Свій висновок суд, як правило, посилює практикою ЄСПЛ, зокрема, посиланням на рішення «Ілійков проти Болгарії», «Пунцельт проти Чехії», у яких йдеться про те, що суворість можливого вироку є відповідним елементом в оцінці ризику ухилення підозрюваного.
Однак, навіть посилання на практику ЄСПЛ не робить аргумент стосовно тяжкості потенційного покарання визначальним для застосування найбільш суворого запобіжного заходу. По-перше, цей аргумент є чисто формальним. По-друге, він може бути покладений судом в основу рішення лише у сукупності з іншими переконливими аргументами, що ґрунтуються на відповідних фактах та доказах. По-третє, посилання суду (услід за детективами та прокурорами) на тяжкість злочину як на безапеляційну обставину, що створює ризик переховування особи від органів досудового розслідування та суду, є безпідставним та юридично необґрунтованим також з огляду на юридичну позицію Конституційного Суду України, який констатував, що: «тяжкість злочину законом не визначається як підстава для застосування будь-якого виду запобіжного заходу, а не тільки взяття під варту» (Рішення у справі про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу від 8 липня 2003 року № 14-рп/2003).
Слід зазначити, що, дотримуючись сучасного тренду, судді ВАКС (зрештою, як і судді судів загальної юрисдикції) вважають за потрібне обов’язково апелювати до практики ЄСПЛ. При цьому, за твердженням відомих правозахисників часто її спотворюючи – «суд бере «вирвану» із контексту рішення ЄСПЛ цитату і спирається на хибні твердження, часто протилежні самому рішенню за змістом».
Примітним є також те, що практика ЄСПЛ переважно використовується судом для підсилення позиції сторони обвинувачення, що є певним парадоксом з огляду на те, що Європейська конвенція з прав людини спрямована на «захист прав людини і основоположних свобод». Тобто, рішення ЄСПЛ, які мають за мету забезпечити основоположні права і свободи людини, українським судом «творчо» використовуються з абсолютно протилежною метою – для обґрунтування позбавлення/обмеження таких прав і свобод.
Водночас поза увагою ВАКС залишаються як юридичні позиції КС України, так і приписи самої Конституції України (щонайменше – у його рішеннях вони фігурують не часто). Хоча Конституція є базовим правовим документом для діяльності суду, а судді зобов’язані під час кримінального провадження передусім керуватися приписами Конституції та неухильно додержуватися її вимог (ст. 19 Конституції, ст. 9 КПК). До того ж за Конституцією (ст. 3) зміст і спрямованість діяльності держави (отже, й суду) визначають права і свободи людини та їх гарантії, а головним обов'язком держави (отже, й суду) є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.
Достатність майнових ресурсів. Стандартним аргументом, який судді ВАКС використовують для застосування найсуворіших запобіжних заходів, є констатація наявності у підозрюваного/обвинуваченого «достатніх майнових ресурсів», що «може забезпечити тривале переховування його від органу досудового розслідування та суду».
При цьому доходить до очевидного абсурду. Так, у одній справі прокурори неодноразово аргументували свої клопотання про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовження строку дії покладених на нього обов’язків наявністю у нього «8-ми нежитлових приміщень» (комірок площею по 10 кв.м.). І судді ВАКС враховували цей аргумент при вирішенні вказаних питань, начебто підозрюваний міг почергово ховатися у цих технічних приміщеннях або забрати їх із собою, здійснивши втечу за кордон.
У багатьох випадках суд, аргументуючи «достатність майнових ресурсів» для переховування підозрюваних, вдається до переліку їхнього нерухомого майна (будинків, квартир, земельних ділянок), майнових активів (зокрема, у вигляді часток у статутному капіталі підприємств) тощо. Виникає закономірне запитання: як цим усім скористається підозрюваний для переховування та ще й за умови, що на усе його майно (зазвичай, ще й майно його членів сім’ї та родичів) накладено арешт (включно з грошовими коштами на банківських рахунках)? Але суддів ВАКС така ситуація зовсім не бентежить, оскільки вони вважають, що: «накладення арешту на відповідне нерухоме майно не спростовує того факту, що рівень фінансового забезпечення підозрюваного дозволяє підозрюваному переховуватись від органу досудового розслідування». Це як?
Щоб вразити «стороннього спостерігача» аргументованістю свого рішення та переконати у «достатності майнових ресурсів» суд також вказує розмір доходів особи за тривалий період (наприклад, за останні 20 років), але при цьому «забуває» підрахувати витрати особи за цей період.
Хіба можна за таких обставин говорити про неупередженість суду та відсутність у нього обвинувального ухилу?
Взагалі, незрозуміло, по-перше, з яких положень закону виходить суд, визначаючи таку правову категорію як «достатність майнових ресурсів для переховування від органу досудового розслідування та суду», по-друге, який обсяг «майнових ресурсів» є достатнім для переховування від органу досудового розслідування та суду, а також на підставі чого (якого закону та яких критеріїв) визначається така достатність. Начебто повна відсутність майнових ресурсів у безхатченків є гарантією від того, що вони не будуть переховуватися.
Закон (ст. 178 КПК) встановлює, що суд при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім наявності передбачених законом ризиків, зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у т. ч. майновий стан підозрюваного /обвинуваченого. Однак, закон, по-перше, не передбачає того, що критерієм визначення імовірності переховування особи є рівень її матеріального стану, по-друге, розділяє наявність ризиків із іншими обставинами, зокрема майновим станом особи.
Вбачається, що визначення судом наявності у підозрюваного/обвинуваченого «достатніх майнових ресурсів» як підстави для однозначного висновку про існування ризику переховування його від органу досудового розслідування та суду є порушенням такої засади кримінального провадження як рівність перед законом і судом (ст. 10 КПК). Ця процесуальна засада ґрунтується на приписі ст. 24 Конституції про рівність громадян перед законом, який, зокрема, не допускає існування привілеїв чи обмежень за ознаками майнового стану. Таким чином, визнаючи наявність в особи майнових ресурсів, достатніх для переховування від органу досудового розслідування та суду, суд фактично застосовує дискримінаційну обставину для встановлення обмежень її законних прав та свобод.
Визнання судом наявності ризику переховування у зв’язку із наявністю паспорту для виїзду за кордон. Тобто, у кожному власнику такого паспорта суд бачить вірогідного втікача за кордон. Але ж це – юридичний абсурд!
Застосовуючи аналогію, кожного, хто має посвідчення водія, слід вважати таким, що неминуче буде керувати транспортним засобом у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння і через це превентивно застосовувати до нього певні обмеження (наприклад, примусово кодувати від алкоголю). Або ж позбавляти паспортів для виїзду за кордон усіх військовозобов’язаних, оскільки з їх допомогою вони можуть втекти з країни від мобілізації. Зрештою, ті ж самі судді, прокурори та детективи також мають паспорти для виїзду за кордон. То, можливо, щоб у них не виникало відповідної спокуси також варто із запобіжною метою вилучати такі паспорти на період перебування на посадах, оскільки вони потенційно є суб’єктами посадових злочинів. Адже періодично стають відомими випадки втечі за кордон працівників правоохоронних органів.
Зрозуміло, що така аналогія – це перебір та нічим не підтверджене припущення. Але хіба твердження про вірогідну втечу підозрюваного за кордон лише з підстави наявності у нього документа для виїзду за кордон – не перебір і не голослівне припущення?
Тим більше, це стосується ситуації, коли у підозрюваного де-факто відсутній паспорт для виїзду за кордон – він його за рішенням суду раніше здав до органу міграційної служби. Але суд ігнорує цей очевидний факт та офіційні підтверджуючі документи про здачу паспорту і в рішенні вказує, що «підозрюваний має паспорт громадянина України для виїзду за кордон, який дійсний до…».
Так, підозрюваний свого часу отримав такий паспорт, але потім він його здав до уповноваженого органу, а тому скористатися їм для виїзду за кордон він не може в принципі. Як за таких обставин суд може вторити детективам та прокурорам, стверджуючи, що наявність у підозрюваного такого паспорту (зданого до органу міграційної служби) «розширює його можливості залишити територію України з метою ухилення від кримінальної відповідальності»?
Інакше як екзотичним у правовому та суспільно-політичному аспектах не можна назвати твердження детективів та прокурорів про те, що «скасування візового режиму з країнами Європи надає додаткову можливості підозрюваному з метою ухилення від досудового розслідування і суду залишити територію України та тривалий час перебувати за її межами». Але суд сприймає такий аргумент при констатації наявності ризику переховування підозрюваного від органів досудового розслідування та суду (щонайменше у жодному із досліджених судових рішень не містилося заперечення чи спростування такого аргументу сторони обвинувачення).
Відтак, за логікою НАБУ, САП та ВАКС з метою покращення криміногенної ситуації в Україні варто скасувати будь-який безвіз? Для прикладу, Північна Корея не має такого безвізу, а тому й ніхто з неї виїхати не може (хіба що в організованому порядку на війну проти України).
І ще одна ремарка стосовно паспорту для виїзду за кордон. Слідчі судді та суд за клопотанням детективів та прокурорів про продовження строку дії обов’язків можуть багаторазово зобов’язувати одного і того ж підозрюваного/обвинуваченого «здати на зберігання органам ДМС свій паспорт для виїзду за кордон». Попри те, що такий паспорт давно було здано до органів ДМС і сторона захисту у своїх запереченнях наголошує, що у такому формулюванні покладений на особу обов’язок апріорі не може бути виконаний за усього її бажання – з тієї простої причини, що такого паспорту у неї немає, вона його здала, про що у матеріалах справі є відповідні підтверджуючі документи.
Однак, судді ВАКС не дуже переймаються пошуком юридично правильного формулювання вказаного обов’язку, вважаючи «такі доводи сторони обвинувачення необґрунтованими» та вчергове зобов’язуючи підозрюваного/обвинуваченого «здати на зберігання органам ДМС свій паспорт для виїзду за кордон».
Перелік юридично неспроможних аргументів, які суд використовує для застосування найсуворіших запобіжних заходів, можна продовжити. З-поміж іншого – це: визнання реалізації підозрюваного свого права на захист обставиною, яка начебто свідчить про перешкоджання ним досудовому розслідуванню; констатація того, що надання стороні захисту доступу до матеріалів кримінального провадження підвищує ризик переховування підозрюваного тощо.
Своєрідне розуміння ризиків
Постановляючи рішення щодо обрання запобіжного заходу на підставі певних аргументів, судді ВАКС, як правило, роблять застереження про те, що ризик у контексті кримінального провадження – це певна ступінь можливості, ймовірність того, що особа може вдатися до певної поведінки. І що закон «не вимагає доказів того, що підозрюваний обов’язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у майбутньому».
Насправді, – це як подивитися на закон. Статтею 194 КПК передбачено, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать, зокрема, про: 1) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 2) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Тобто, закон зобов’язує суд на підставі достатніх доказів довести два моменти: існування ризиків та неможливість застосування більш м’якого запобіжного заходу. Зрозуміло, що на підставі припущень та голослівних тверджень неможливо обґрунтовано довести ні перше, ні друге. Натомість у багатьох випадках ВАКС це якось вдається.
Послуговуючись припущеннями та голослівними твердженнями сторони обвинувачення та задовольняючи її клопотання про застосування найсуворіших запобіжних заходів, суд «вбиває двох зайців». Таким, м’яко кажучи, сумнівно-спірним чином він доводить: по-перше, начебто наявність достатніх підстав вважати, що існують ризики, на які вказує слідчий, прокурор; по-друге, начебто недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів.
Примітним є те, що розглядаючи клопотання та заперечення сторони захисту стосовно необхідності зміни підозрюваним/обвинуваченим запобіжного заходу на більш м’який, ВАКС виявляє юридичну «принциповість», вказуючи на те, що «необхідність зміни запобіжного заходу не може ґрунтуватися на припущеннях настання певної дії, яка не підтверджується конкретними доказами».
Водночас такий підхід мав би застосуватися і до обрання запобіжного заходу за клопотанням сторони обвинувачення. Натомість має місце зовсім інше – часто-густо обрання особі запобіжного заходу та покладання на неї обов’язків ґрунтується переважно на імовірних твердженнях та голослівних припущеннях («імовірно може бути причетним…», «імовірно має зв’язки…», «імовірно може вплинути…», «імовірно може вчинити…», «імовірно вживав заходи…» тощо). Відтак, припущення сторони обвинувачення суд сприймає на віру, а сторону захисту «ставить» на місце відсутністю «конкретних доказів». А як же принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції, ст. 22 КПК)?
Слід зазначити, що конституційні приписи стосовно того, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції), не можна розуміти вузько, застосовуючи їх лише до постановлення кінцевого судового рішення у справі. Цей принцип має застосуватися до усіх рішень суду, які ухвалюються у зв’язку із кримінальним переслідуванням особи та пов’язані з обмеженням її прав та свобод.
Відтак, суд мав би більше «сумніватися» на користь підозрюваного/обвинуваченого. До цього його зобов’язує закон, який завданням кримінального провадження визначає те, щоб «жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу» (ст. 2 КПК). Натомість, як свідчить практика, він більше схильний «безсумнівно» сприймати усі припущення та голослівні твердження сторони обвинувачення.
На обґрунтованості судового рішенням стосовно позбавлення чи обмеження прав людини (зокрема, права на свободу) наголошується й у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 5, 6).
Про наявність системних проблем обґрунтованості рішень ВАКС щодо обрання запобіжних заходів свідчить позиція одного з керівників детективів НАБУ, який звернувся до ВАКС із клопотанням взяти на поруки рідну сестру, яка «проходила» по справі НАБУ та щодо якої прокурори САП клопотали перед судом про взяття її під варту. Підстави свого звернення та відсутність у його діях конфлікту інтересів керівник детективів НАБУ пояснив так: «Моїм боргом було те, щоб спробувати законним шляхом не допустити процесуальної помилки – щоб людина, яка є не тільки ще невинуватою у вчиненні злочину, і яка не збирається нікуди тікати, не опинилася необґрунтовано в місцях попереднього ув’язнення».
Цей факт наштовхує на кілька думок. По-перше, керівник детективів НАБУ на підставі свого професійного досвіду фактично визнав та підтвердив системне існування таких «помилок» з боку суддів ВАКС – не виключено, навіть у тих кримінальних провадженнях, до яких він мав безпосереднє відношення. По-друге, керівник детективів НАБУ, який добре знає утаємничену сторону кримінального провадження та механізм ухвалення суддями ВАКС рішень, не був упевнений у тому, що навіть стосовно його рідної сестри слідчий суддя ВАКС прийме законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення, як того вимагає закон (ст. 370 КПК). Це означає, що він, достеменно знаючи та добре розуміючи фактичні принципи функціонування антикорупційної системи, реально допускав можливість необґрунтованого попереднього ув’язнення особи – на цей раз його рідної сестри. По-третє, чи можна бути впевненим у тому, що таких же підходів цей керівник дотримується стосовно інших (не рідних йому) підозрюваних і чи реагував він у межах своїх повноважень на процесуальні дії підлеглих йому детективів, які за будь-яку ціну прагнули домогтися взяття підозрюваних під варту? Адже з-під пера детективів нерідко виходять сумнівної обґрунтованості клопотання про взяття під варту осіб, які «ще є невинуватими у вчиненні злочину і які не збираються нікуди тікати».
Специфічні фактори проблеми
Видається, що крім загальних причин, які негативно впливають на здійснення судочинства в Україні, вказані проблеми у діяльності ВАКС зумовлюються низкою специфічних факторів.
Особливість ВАКС. Щоб не говорили, а за способом формування, статусом, організацією діяльності, процесуальною ієрархічністю, забезпеченням діяльності, статусом суддів тощо ВАКС є «особливим» судом. Особливістю ВАКС є також те, що через його «двоєдиність» (поєднання першої та апеляційної інстанцій) судочинство у підсудних йому справах в абсолютній більшості випадків починається і закінчується у «його стінах».
Судячи з усього, така особливість певною частиною суддів ВАКС була розцінена як можливість вершити правосуддя, вільно трактуючи та застосовуючи закон, не дуже обтяжуючи себе обґрунтуванням та мотивуванням судових рішень. Зрештою – як індульгенція від відповідальності. Категоричний у своїх судженнях та висновках адвокат С.Ханін говорить про те, що фактична безкарність надає суддям ВАКС відчуття якогось свавілля.
Таке твердження складно повністю спростувати. Адже, скажімо, навіть судді місцевих загальних судів не могли додуматись до того, що судовим рішенням можна: усупереч Конституції делегувати слідчим та прокурорам функції правосуддя; забороняти підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі»; визнавати правомірною діяльність детективів щодо примушування підозрюваного до самовикриття; за власною ініціативою покладати на підозрюваного обов’язки, яких прокурор навіть не просив встановлювати; зводити право на захист лише до можливості мати захисників. А для суддів ВАКС – це мало не звична практика.
«Зірковість» статусу не повинна позначатися на правосудді. Навпаки, «особлива статусність» суддів ВАКС має спонукати лише до одного – до підвищеної відповідальності за довірену суспільством та державою справу.
Корпоративна солідарність. За результатами дослідження фокус-груп соціологи відзначають одну притаманну вітчизняним суддям рису – схильність до підтримки позиції сторони обвинувачення. Психологічно це пояснюється тим, що судді через належність до державної влади більше ототожнюють свою діяльність із функцією сторони обвинувачення, якій (отже, і їм) «протистоїть» сторона захисту.
У цьому плані у ВАКС ситуація особлива – по суті він є елементом замкнутої антикорупційної системи, до якої входять також НАБУ та САП. Те, що ВАКС разом із НАБУ та САП утворюють єдиний «антикорблок», визнають навіть провідні вітчизняні аналітики, які активно підтримують їхню діяльність. Відомі ж правозахисники та громадські діячі негативно оцінюють таку «системну єдність». Так, відмічаючи наявність чіткої тенденції порушення прав в діяльності НАБУ та САП, вони, зазначають, що ВАКС, «перебуваючи в умовах постійного тиску з боку НАБУ, САП та певної частини спеціалізованих громадських організацій, замість належного правого реагування на такі порушення фактично «узаконює» їх. Це призводить до поєднання зусиль органів досудового розслідування та суду для забезпечення безальтернативних репресивних рішень, коли суд стає на бік слідства та обвинувачення і ставиться до підозрюваних як до злочинців, хоча їхня вина не доведена».
Входження ВАКС до єдиного «антикорблоку» об’єктивно позначається на його рішеннях, адже він зацікавлений у підтримці діяльності інших елементів системи для забезпечення спільного ефективного результату (хто і як розуміє цю ефективність – то інше питання). Звідси і лояльне ставлення до подань, клопотань, обвинувальних актів, з якими до ВАКС звертаються детективи НАБУ та прокурори САП, до оцінки наданих ними суду доказів, «закривання очей» на очевидні порушення закону тощо. У багатьох випадках складається враження, що діяльність ВАКС зводиться до того, щоб компенсувати огріхи детективів та прокурорів, які вони допустили при проведенні процесуальних дій та оформленні процесуальних документів.
Примітною у контексті забезпечення «ефективного результату» «антикорблоку» є тенденція, яка намітилась у діяльності САП та НАБУ – вони почали ініціювати дисциплінарну відповідальність стосовно суддів ВАКС, які не задовольняють їхні клопотання. Безперечно, з формально-юридичної точки зору вони вправі це робити, але багато хто (у т. ч. у суддівському середовищі) вбачає у цьому «примушування силою» до «правильної» позиції.
Свідченням лояльності з боку ВАКС до антикорупційних органів є такий «дрібний» факт. Слухаючи справу по суті та покладаючи на обвинуваченого певні обов’язки, ВАКС нерідко зобов’язує його прибувати за вимогою не лише до суду, але й до прокурора. Але ж для цього не існує жодних законних підстав та процесуальних потреб, оскільки досудове розслідування давно завершене і прокурор у кримінальному провадженні вже не є процесуальним керівником, а як сторона обвинувачення підтримує у суді державне обвинувачення.
Тому встановлення судом на стадії судового розгляду справи обвинуваченому обв’язку прибувати до прокурора за його вимогою є порушенням принципу змагальності сторін. Відповідно до ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Покладенням на обвинуваченого обов’язку прибувати за вимогою до прокурора суд створює не передбачену законом перевагу прокурора над обвинуваченим, а також надає прокурору можливість впливати на обвинуваченого у процесі судового розгляду цієї справи.
Сумнівною з точки зору забезпечення об’єктивності судового розгляду є практика залучення судом за клопотанням прокурорів САП як спеціалістів детективів НАБУ, які брали участь у її розслідуванні. Таким чином, консультації, пояснення, висновки тощо з певних спеціальних питань суду надає спеціаліст, який у цій же справі на стадії досудового розслідування як детектив застосовував свої спеціальні знання та навички для збору доказів, які сторона обвинувачення використовує у суді. По суті такий спеціаліст консультує суд з приводу результатів своєї попередньої діяльності (наприклад, технічного забезпечення ним негласного зняття інформації з електронних інформаційних систем). Хоча за законом спеціаліст не має права брати участі в кримінальному провадженні, якщо він проводив певні заходи, матеріали яких використовуються у цьому провадженні (ч. 2 ст. 79 КПК).
Спеціально сформована суспільна думка як фактор впливу на суд. У публічному зверненні правозахисників та громадських діячів наголошується на тому, що однією із системних проблем в діяльності антикорупційних органів «є призначення винних ще на етапі досудового розслідування, навіть до вручення підозри. Це супроводжується незаконним і часто маніпулятивним розголошенням негласних слідчих розшукових даних, а також інформаційними кампаніями, що мають на меті дискредитацію фігурантів кримінального провадження».
За усталеною практиком НАБУ і САП у день повідомлення особі про підозру проводиться масштабна інформаційна кампанія по висвітленню цієї події у відповідному ракурсі. Паралельно йде «злив» інформації ЗМІ стосовно персональних даних особи, якій повідомлено про підозру та у якої проводились обшуки. Відтак, попри існування принципу презумпції невинуватості ця особа відразу у суспільній свідомості постає як доконаний топ-корупціонер, стосовно якого суду залишається лише формально постановити максимально суворий вирок.
За таких обставин слідчі судді ВАКС уже на етапі обрання підозрюваній особі запобіжного заходу перебувають під впливом цілеспрямовано сформованої суспільної думки і їм треба виявляти мужність, щоб при ухваленні рішення не оглядатись на громадський осуд та «атаку» громадських активістів. Набагато простіше «йти за вітром», задовольняючи клопотання НАБУ/САП та застосовуючи до підозрюваних максимально суворі види процесуального примусу. Якщо говорити про застосування тієї ж застави, то взагалі складається враження, що між суддями існує негласне змагання – хто з них визначить найбільший розмір застави.
***
Суддям ВАКС не варто образливо сприймати предметну та обґрунтовану критику діяльності ВАКС. Адже конструктивна критика є стимулом для виправлення недоліків у роботі. Тому над проблемою треба задуматись, особливо з урахування того, що такої критики стає все більше. Крім того, якщо зазначені та інші негативні тенденції у діяльності ВАКС збережуться, то навряд чи у суспільній свідомості він буде сприйматися як незалежний та справедливий суд.
А правосуддя, як відомо, ґрунтується на довірі до суду. У рішенні ЄСПЛ у справі «Бочан проти України» констатовано, що ключовим у питанні безсторонності суду в аспекті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі. Суд, який у своїй діяльності орієнтується лише на одну сторону у процесі, перестає бути власне судом і по суті перетворюється у придаток цієї сторони.
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.
