Денис Попков,
суддя Східного апеляційного господарського суду, спеціально для «Судово-юридичної газети»
«Найтихіші слова - ті, що приносять бурю.
Думки, що ступають голубиними кроками, керують світом».
Фрідріх Ніцше
1. 15.04.2023 набрав чинності Закон №2971-IX від 20.03.2023 з доволі непомітно-звичною для національної законодавчої техніки назвою «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Питома вага цих змін дісталась саме КУзПБ, а тому вони, ймовірно, могли залишитися «на периферії уваги» тієї частини юридичної спільноти, чия діяльність перебуває переважно в орбіті приписів КАСУ та ЦПКУ (насамперед, умовно «адміністративники» та «цивілісти» відповідно).
Відразу слід наголосити, що перше враження від Закону, який у вигляді проекту №4409 зареєстрований ще 20.11.2020 і згідно доповідної записки ставив за мету, серед іншого, «узгодження положень КУзПБ, приведення їх у відповідність до Господарського процесуального кодексу України», не може визначатися тією обставиною, що ним не була виправлені прикрі юридичні недоліки формулювань – діюча редакції ГПК (окрім ст.337) досі за своїм змістом відсилає не до КУзПБ, а до скасованого ним Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (можливо, це «упущення» навпаки є цілком логічне, адже для виправлення такої помилки саме термінологія ГПК мала бути приведена у відповідність КУзПБ, а цього завдання суб’єкт законодавчої ініціативи для себе не визначав).
Зрозуміло, що детальний аналіз із висновками щодо наслідків запроваджених Законом новацій на цей момент можливо був би дещо передчасним, адже зміни ще не набули належної апробації у правозастосуванні та не осмислені судовим тлумаченнях у конкретних справах з формулюванням правових позицій Верховного Суду. Тим не менше, на одному аспекті Закону, який корелює із такою метою його авторів як «конкретизація положень КУзПБ», та має значення не тільки для «господарників», але й є цікавим у «загальноюрисдикційному вимірі» хотілося би загострити увагу вже зараз. Мова йде про один з найістотніших «стовпів» судової конкурсної процедури – принцип концентрації, який формалізовано у ст.7 КУзПБ, але як такий був запроваджений у правове поле України ще Законом №5518-VI від 06.12.2012 та послідовно розвивався судовою практикою і законодавцем.
Вказаний принцип, який у п.8.19. Постанови ВП ВС у справі №910/6355/20 від 16.11.2022 красномовно названий також «принципом усезагальності, універсальності» був і залишається актуальним об’єктом як наукових досліджень, так і предметом тлумачення касаційної інстанції, у тому числі, щодо встановлення його суті (визначається комплексністю природи самого інституту банкрутства, який перебуває на межі та поєднує у собі норми публічного та приватного права, та в силу спеціальності своїх норм встановлює винятки у застосуванні загальних правил цивільного, фінансового, трудового права щодо боржника – див. п.п.8.12., 8.13. Постанови ВП ВС у справі №910/6355/20 від 16.11.2022), меж («з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції таких спорів, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог в межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції» - див. п.40 Постанови ВП ВС від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20)), мети (яка, вочевидь, підпорядковується/співвідноситься із загальною ціллю, визначеною у преамбулі КУзПБ), взаємозв’язку з іншими принципами конкурсного провадження (ефективного захисту, судового контролю, процесуальної економії, офіційного з’ясування всіх обставин справи – див., наприклад, п.35, 42 Постанови ВП ВС від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20), п.9.5. Постанови ВП ВС від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20)) тощо.
На мій погляд, така комплексність дискурсу довкола означеного правового принципу, з одного боку, підтверджує його «генетичну» вкоріненість/природність для інституту банкрутства, а, з іншого боку, породжує проблеми у правозастосуванні, характерні для опанування і усвідомлення будь-якої категорії, що позиціонована у якості універсалії.
Для «наочності» впливу обговорюваних законодавчих новел на сприйняття змісту принципу концентрації пропоную виокремити у ньому (1) «внутрішньоюрисдикційну» (підсудність у межах системи господарських судів) та (2) «міжюрисдикційну» («вилучення» підвідомчості певних спорів у інших юрисдикційних органів) складові, взаємопов’язані не тільки причиною (перебування боржника з моменту порушення стосовно нього справи про банкрутство у особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс його юридичних правовідносин (п.78 Постанови ВП ВС від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)), але й наслідками – імперативністю визначення «суду, встановленого законом» у розумінні ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950р. (далі – Конвенція), який (і тільки він!) управнений розглядати і вирішувати відповідні спори за участю боржника.
2. Що змінив Закон №2971-IX від 20.03.2023 у розглядуваному контексті та наскільки це принципові зміни, щоб очікувати вагомих наслідків для правозастосування після 15.04.2023?
Власний аналіз дає підстави окреслити щонайменше наступні 4 ключові новели:
- по-перше, доповнення за текстом КУзПБ (не тільки у ст.7) словосполучення «справи про банкрутство» словом «неплатоспроможність», яке за змістом ч.2 ст.6 та Книги четвертої КУзПБ співвідносилася виключно із боржниками – фізичними особами та фізичними особам-підприємцями, на законодавчому рівні легімітизувало поширення принципу концентрації на всі типи боржників, визначених у п.1 ст.1 КУзПБ (до цього моменту «охоплення» боржників фізичних осіб та підприємців цим принципом вимагало усунення недоліків формулювання законодавця через судове тлумачення, що є прикладом впливу судової практики на законодавство);
- по-друге, доповнення ч.1 ст.2 КУзПБ абзацем 2 із формулюванням «Застосування положеньГосподарського процесуального кодексу Українита інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом» набагато чіткіше і однозначніше визначило пріоритетність у застосуванні КУзПБ як спеціальної норми не тільки відносно ГПК (порівняно із його приписом ч.6 ст.12 та ч.1 ст.7 КУзПБ, які буквально стосувалися здебільше аспектів правил/форм розгляду), але й інших законодавчих актів України. Цей бланкетний припис, на мій погляд, вже охоплює і КАС, і ЦПК, а також і Закони України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж». Більш того, така пріоритетність конституйована у якісно фундаментальнішому форматі, адже шляхом незастосування «обмежувальної» конструкції через «прив’язування» спеціальності норм тільки до порядку або правил розгляду певних справ чи спорів законодавець у такий спосіб передбачив і безумовну перевагу КУзПБ у визначені юрисдикції (підвідомчості) відповідних справ;
- по-третє, внесена у ст.6 КУзПБ частина 4 нарешті формалізувала на законодавчому рівні принцип процесуальної економії (до цього постулювався усталеною судовою практикою – див. наприклад, постанови ВП ВС від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (п.63) та від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п.6.13)), забезпеченню якої (процесуальної економії) сприяє послідовне дотримання принципу концентрації (саме такий взаємозв’язок цих принципів убачається із п.10.50. Постанови ВП ВС від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20);
- по-четверте, нова редакція ч.3 ст.7 КУзПБ не тільки позбавилась невдалого виразу своєї попередньої версії «матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна», яке давало підстави для звужувального тлумачення сфери застосування принципу концентрації (нібито передачі на розгляд відповідному господарському суду підлягали лише справи, у яких боржник був відповідачем) порівняно із закладеним у ч.1 цієї статті змістом, але й додатковою вказівкою про необхідність передачі господарському суду і матеріалів справи, провадження у яких відкрито і «після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність)» посилило безальтернативну імперативність вказівки на відповідний господарський суд, як єдиний, хто управнений розглянути такий спір по суті.
3. Нажаль, Закон №2971-IX від 20.03.2023 або залишив на майбутнє підвищення якості формулювань ч.2 ст.7 КУзПБ щодо чіткого визначення кола спорів, на які розповсюджується принцип концентрації після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), або законодавець вважає достатнім встановлення у цьому питанні правової визначеності шляхом судового тлумачення.
Наразі, використана законодавцем формула про вирішення господарським судом у межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) «всі майнові спори, стороною в яких є боржник(1); спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна(2); спори про визнання недійсними результатів аукціону(3); спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником(4); спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно(5); спори про стягнення заробітної плати(6); спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника(7); спори щодо інших вимог до боржника(8)» допускає щонайменше за наслідками логіко-граматичного тлумачення такі варіанти:
- елемент (1) із названого переліку є родовою категорією (адже припускає перебування боржника як у статусі позивача, так і відповідача у справах, що підлягають концентрації) по відношенню до елементів (2-8), які являють собою або вичерпний (принаймні щодо випадків, коли боржник є позивачем), або невичерпний перелік справ-прикладів, що «наповнюють» розлоге формулювання елементу (1);
- всі елементи з (1) по (8) є рівнозначними/однопорядковими одиницями, а остаточна невизначеність елементу (8) охоплює і необхідність концентрації і спорів з немайновими вимогами до боржника.
Особисто схиляючись до першого варіанту тлумачення елементу (1) як родового поняття, а елементів (2)-(8) як видових, які дозволяють краще зрозуміти наповнення дефініції «майнові спори» прикладами, але не вичерпують її повністю, зазначу, що консенсусним для цих двох підходів до наявності/відсутності ієрархії у переліку справ є акцентуація саме на майновій ознаці, незалежно від природи спірних правовідносин. Фактично таке розуміння втілює формула, викладена у п.9.58. Постанови ВП ВС від 15.06.2021 у справі №916/585/18 (916/1051/20):«Якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу».
Визначення ліквідаційної маси приведено у ст.62 КУзПБ, широке узагальнююче охоплення якого («усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання») та, водночас, відсутність будь-яких застережень/обмежень щодо правової природи підстав і способу набуття та зміни обсягів і структури такої маси, зумовлює, на мій погляд, розуміння майнового критерію ст.7 КУзПБ як автономного правового конструкту тотожного до конституйованого «майна» у ст.1 Першого протоколу Конвенції та практики її застосування ЄСПЛ. Виправданість такого висновку додатково підтверджується пріоритетністю (за ієрархією юридичної сили) Конвенції та практики ЄСПЛ порівняно із національним законодавством, визначеною ч.2 ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» та ч.2 ст.3, ч.ч.4, 8 ст.11 ГПК.
Своєю чергою, орієнтуючись навіть на поверхневий огляд практики ЄСПЛ щодо змістовного наповнення конвенційної категорії «майно», можна переконатись, що окрім звичного для вітчизняного «приватно-правового» (Розділ ІІІ ЦК України) підходу та більш широкого підходу «господарників» (ст.139 ГК України + визначення нематеріальних активів за Національним положенням (стандартом) бухгалтерського обліку, затвердженим Наказом Міністерства фінансів України від 18.10.1999 №242) «майно» включає у себе: грошові суми, присуджені судовим рішенням (Burdov v. Russia, 2002-III, 38 EHRR 639); пенсійні права (Valkov and Others v. Bulgaria, HUDOC (2011) та інші соціальні виплати (Stec and Others v.UK, 2006-VI, 43 EHRR 1017); неправильно сплачений податок (Iovioni and Others v. Romania, №57873/10, HUDOC (2012), DA), ліцензію (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden, A 159 (1989), 13 EHRR 309), компенсації за експропріацію майна (Almeida Garret, Mascarenhas Falcao and Others v. Portugal, 2000-I, 34 EHRR 642) тощо.
4. Зважаючи на викладені попередні міркування, «внутрішньоюрисдикційним» наслідком набрання чинності Законом №2971-IX від 20.03.2023 є ревізія попередніх правових підходів до визначення пріоритетності приписів ч.5 ст.30 ГПК відносно ч.13 цієї норми. Так, якщо для вирішення питання спеціальності обмежуватися співсталеннях тільки цих частин між собою, то можемо дійти висновку, що незалежно від участі у майновому спорі у якості сторони суб’єкта, відносно якого існує відкрите провадження у справі про банкрутство, всі такі спори, у яких відповідачем є Уряд та центральні органи виконавчої влади, НБУ, Рахункова палата, Верховна рада АРК чи Рада міністрів АРК, обласні ради та державні адміністрації мали розглядатися Господарським судом м. Києва (навіть якщо провадження у справі про банкрутство позивача у таких спорах здійснювалося іншим господарським судом). Саме таке бачення відображено Верховним Судом зокрема у постановах від 21.04.2021 у справі №910/12641/19, від 12.01.2021 у справі №918/572/19, від 04.02.2020 у справі №914/240/18 тощо. Вочевидь, що такий підхід повністю залишає поза увагою значущість ст.7 КУзПБ (навіть у відповідній попередній редакції) для вирішення юрисдикційного питання підсудності.
Слід відмітити, що вже після майже повного завершення роботи над цієї публікацією була розміщена у ЄДРСР постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство від 27.06.2023 у справі №911/4706/15 (911/1626/21), в якій судова палата відступила від вказаних вище підходів та зазначила на пріоритетності застосування ст.7 КУзПБ перед ч.5 ст.30 ГПК.
Повністю підтримуючи таке нове бачення вирішення питання щодо визначення належного суду для розгляду відповідних спорів, вважаю за необхідне відмітити, що оскільки палатою розглянута ця проблематика у контексті переглядуваних ухвали Господарського суду Київської області від 20.10.2021 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 08.02.2022, остільки касаційна інстанція у своїй аргументації була позбавлена можливості враховувати і використовувати згадувані вище новели Закону №2971-IX від 20.03.2023. Наразі, у світлі останніх теза про пріоритетність ст.7 КУзПБ перед ч.5 ст.30 ГПК виглядає абсолютно переконливою, адже ґрунтується одночасно на двох загальновизнаних принципах: «Lex specialis derogat generali» та «Lex posterior derogat priori». Тією мірою, якою ч.5 ст.30 ГПК сформульована спеціальнішою для інших частин цієї норми, положення ст.7 КУзПБ за такою ж самою логікою мають пріоритет у разі конкуренції і щодо вказаних цими частинами справ також.
5. Перехід аналізу від «внутрішньоюрисдикційного» до «міжюридискційного» виміру розглядуваного питання може бути здійснений на прикладі постанови ВС від 13.04.2023 у справі №910/21981/16, у якій судова палата для розгляду справ про банкрутство вирішила питання процесуального пріоритету ст.7 КУзПБ над ст.ст.339, 340 ГПК для визначення належного суду, управненого здійснювати судовий контроль на стадії примусового виконання рішень, ухвалених судом поза межами провадження у справі про банкрутство. Так, розгляд скарг на дії та бездіяльність органів примусового виконання судових рішень, стороною яких є особа, відносно якої відкрито провадження у справі про банкрутство, має здійснювати суд у межах справи про банкрутство. Знову ж таки, в силу хронології як прийняття оцінюваних касаційною інстанцією у межах вказаної справи судових актів попередніх інстанцій, так і дати ухвалення самої постанови ВС, відповідна правова позиція була сформульована без урахування запроваджених Закон №2971-IX від 20.03.2023 новел.
На мою думку, вказані новели не тільки посилюють обґрунтованість подальшого послідовного застосування такого підходу, забезпечуючи його сталість на випадок ініціації перегляду об’єднаною або Великою Палатою Верховного Суду, але й дають підстави для ревізії усталених підходів щодо визначення юрисдикції адміністративного суду для розгляду скарг, передбачених ч.2 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження», у випадках, коли результат їх розгляду матиме майнові наслідки для сторони виконавчого провадження, відносно якого відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а отже – розповсюджується принцип концентрації за ст.7 КУзПБ, поточна редакція якої забезпечує безумовну пріоритетність такого принципу концентрації над іншими процесуально-юрисдикційними правилами.
Те ж саме стосується і розгляду скарг у порядку ч.1 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» у порядку здійснення судового контролю за примусовим виконанням рішень судів цивільної юрисдикції – у період провадження у справі про банкрутство відносно сторони виконавчого провадження за принципом концентрації судовий контроль у майнових питаннях має здійснюватися господарським судом у межах справи про банкрутство: природа і підстави процесуального пріоритету (у разі конкуренції) ст.7 КУзПБ над ст.ст.447, 448 ЦПК такі ж самі, як і відносно ч.5 ст.30 та ст.ст.339, 340 ГПК («Lex specialis derogat generali» та «Lex posterior derogat priori»). Це дає підстави відхиляти ймовірні заперечення «адміністративнків» і «цивілістів» з посиланням на наявні відповідні постанови ВП ВС, адже правові позиції у них сформулювалися без урахування запроваджених Законом №2971-IX від 20.03.2023 приписів.
6. Безпосередньо «міжюрисдикційний» аспект посилення Законом №2971-IX від 20.03.2023 юридичного пріоритету принципу концентрації, передбаченого ст.7 КУзПБ, на мою думку, стосується як адміністративних у розумінні ст.5 КАС позовів осіб, щодо яких вже відкрито на момент подання такого (або до вирішення такого позову буде відкрито) господарським судом провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) до суб’єктів владних повноважень, так і адміністративних позовів таких суб’єктів владних повноважень до боржників у справі про банкрутство, якщо результати вирішення таких позовів можуть мати майновий вплив на боржника.
З цього приводу слід окремо звернути увагу професійної спільноти на правову позицію ВП ВС, сформульовану у п.п.64-102 постанови від 13.03.2023 у справі № 320/12137/20, щодо розгляду за правилами адміністративного судочинства позовних вимог платника податків (у тому числі і після відкриття провадження у справі про банкрутство та відкриття ліквідаційної процедури щодо нього) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України.
ВП ВС дійшла висновку про адміністративну юрисдикцію розгляду таких позовних вимог, виходячи з аналізу положень відповідної редакції законодавства, який (аналіз) хронологічно не охоплював нових приписів з цього приводу за Законом №2971-IX від 20.03.2023 – «автоматичне» застосування такої позиції вже після змінених законодавцем «правил гри» і без їх врахування з 15.04.2023 становить ризики щодо «законного складу суду» у світлі усталених підходів ЄСПЛ із застосування ст.6 Конвенції та вимагає ретельної уваги.
7. Інший аспект «міжюрисдикційного» впливу розглядуваних законодавчих новел проявляє себе в ситуація, коли суб’єкт, відносно якого відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) є стороною (позивачем чи відповідачем) у третейському провадженні за майновим спором на підставі укладеної з контрагентом третейської угоди.
Так, п.11 ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди», визначає у якості виключення з підвідомчості третейських судів невизначеного кола інших справ (порівняно із чітко вказаним в цій статті переліком), які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України. Наразі, не вбачається підстав для висновку, що таке широке формулювання не охоплює ситуацію, коли за своєю природою майновий спір у цілому міг би бути вирішеним по суті третейським судом, проте наявність відкритого провадження у справі про банкрутство з імперативною вимогою забезпечити дієвість універсального принципу концентрації призводить до відповідного законодавчо встановленого персонального (щодо сторони – боржника) звуження компетенції третейського суду на час провадження у справі про банкрутство.
І хоча третейський суд за своїм статусом не є судом, зокрема, згадуваним у ч.3 ст.7 КУзПБ як зобов’язаний суб’єкт, що має невідкладно надіслати до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), відповідні матеріали справи у майновому спорі за участю боржника, це жодною мірою не впливає на імперативність припису ч.2 ст.7 КУзПБ про юрисдикційність вирішення відповідних спорів та кореспондуючого такій імперативності застосуванні п.11 ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди». Дійсно, необхідність дотримання вимог ч.2 ст.7 КУзПБ як спеціальної норми відносно законодавства про третейські суди у випадку, коли сторона третейського провадження є стороною провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможності), не передбачає у якості виключення наявність укладеної (навіть до відкриття провадження у справі про банкрутство) третейської угоди щодо вирішення майнового спору.
Відтак, незайвою може бути порада третейським судам при самостійному вирішенні питання про свою компетенцію у порядку ст.27 Закону «Про третейські суди» брати до уваги приписи ст.7 КУзПБ та перевіряти наявність відповідної публікації про відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) відносно сторін третейського провадження у майнових спорах. Своє чергою, вже державні суди, видаючи накази на примусове виконання рішень таких третейський судів або розглядаючи питання про скасування відповідних рішень мають вирішувати питання впливу приписів ст.7 КУзПБ на результати розгляду відповідних заяв, адже п.1 ч.2 ст.350, п.2 ч.1 ст.355 ГПК та п.1 ч.2 ст.458, п.2 ч.1 ст.486 ЦПК відповідно (зважаючи на суб’єктний склад сторін третейського провадження) визначають непідвідомчість справи за законом третейському суду належною підставою як для відмови у видачі наказу, так і для скасування рішення третейського суду.
Така ж сама логіка може бути застосованою і відносно тих резидентів України - сторін арбітражного провадження у міжнародному комерційному арбітражі, відносно яких в Україні відкрито провадження у справі про банкрутство.
* * * * * *
Запропонований аналіз наслідків розглядуваних законодавчих новел є суб’єктивною точкою зору автора та спробою привернути увагу зацікавленої професійної спільноти до необхідності спільними зусиллями сформувати та послідовно дотримуватися узгодженої правової позиції у питанні юрисдикційної належності вирішення майнових спорів, стороною яких є боржник у справі про банкрутство (неплатоспроможність), задля уникнення ризиків правової невизначеності для сторін, що значно посилюються у ситуації «міжюрисдикційних війн». На мій погляд, забезпечити таку правову визначеності та не допустити суперечок щодо підвідмочості (підсудності) є легітимною метою, яку переслідував законодавець, ухвалюючи Закон №2971-IX від 20.03.2023.
Цікавим, окрім окреслених вище напрямів, представляється дослідження питання впливу «посиленого» Законом №2971-IX від 20.03.2023 принципу концентрації на застосування ст.ст.22, 23 і п.7 ч.1 ст.226 ГПК, а також на змістовне наповнення передбаченого п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про міжнародне приватне право» випадку виключної підсудності судам України (відповідно, господарським) справ за участю іноземного елементу.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
