Христина Гладишева,
суддя Рівненського районного суду Рівненської області
Суддівська незалежність — це не декларативне гасло, відточене нормами міжнародного права. Це набір конкретних і дієвих механізмів, які дозволяють судді забезпечувати верховенство права і захищати права людини без тиску та незаконного впливу.
Один із таких критично важливих механізмів — базовий показник навантаження на суддю.
Його досі не затверджено. А це не просто управлінська недбалість. Це системна вразливість, яка відкриває двері до дисциплінарного тиску, маніпуляцій і виснаження суддівського корпусу.
Цей показник має бути не лише обґрунтованим і зрозумілим для усіх зацікавлених сторін, а й офіційно затвердженим Вищою радою правосуддя — органом, покликаним відповідно до Конституції України захищати суддівську незалежність.
Ще у січні 2022 року член ВРП Олексій Маловацький, підсумовуючи дворічну роботу у ВРП, озвучив орієнтир — 183–215 справ на рік на одного суддю, залежно від спеціалізації та категорій справ (це результат аналізу тривалості розгляду, класифікатора витрат часу та кількості робочих днів (200–205 на рік). Але документу досі немає.
Поки межі допустимого навантаження не визначені, будь-яке перевищення строків чи затримка з виготовленням рішення — формальна підстава для дисциплінарного переслідування. Це вже не питання організації роботи. Це простір для маніпуляцій, коли будь-хто може поставити під сумнів здійснення суддею належного правосуддя, спираючись на формальні ознаки «порушень».
Професійна спільнота чудово знає, судді розглядають не 200, а понад 1000 справ на рік. І роблять це в умовах неналежного фінансування, кадрового голоду та повної відсутності чітко затвердженої межі навантаження, яка б могла не лише пояснити суспільству реальні межі можливого, а й захистити суддів. Ситуацію не покращує й публічний «інтерактив» Ради суддів України з картами навантаження.
Вони не дають відповідей на ключові запитання:
- Як здійснено кадровий розрахунок?
- Чи є єдиний підхід до оцінки навантаження?
Замість підтримки — статистично-методологічна туманність. Замість захисту — простір для обвинувачень. ВРП зобов’язана повернутися до цього питання та невідкладно затвердити базовий норматив навантаження на суддю. І не як умовну цифру в таблиці чи звіті, а як інституційний щит:
- від дисциплінарних ризиків, які виникають не через недбалість, а через надмір роботи;
- від політичного чи адміністративного тиску, коли перевантаження — зручний аргумент для дисциплінарного переслідування та подання сутяжницьких скарг;
- від виснаження системи, в якій суддя виконує роботу кількох колег, а відповідальність перекладають на плечі одного.
Цей норматив — основа реального адміністрування судової влади, що дає відповідь на критично важливі запитання: Як ефективно розподіляти людський ресурс? Як планувати фінансування? І головне – як захистити суддів від перетворення їх на мішені?
Я знаю і вірю, що сила суддівської незалежності та авторитету правосуддя формується всередині – самими суддями.
Судова влада не потребує у цьому питанні схвалення з боку інших гілок влади. Вона має достатньо професійності, ресурсу й солідарності, аби створити власні захисні бар’єри. Мова не лише про реакцію на зовнішній тиск. Мова про готовність стати на захист суддів. Тих, хто залишився відданим правосуддю, не боїться бути принциповим і щодня бере на себе більше, ніж дозволяє людський ресурс.
Чи готові ми вже сьогодні формувати ці щити? Бо навряд чи хтось зробить це за нас. Варто памʼятати: суддівська незалежність хоча і гарантується Конституцією України та Законами, проте потребує активних дій та принципових позицій суддів, щоб не втратити її.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
