Денис Попков,
суддя Східного апеляційного господарського суду
«Існує достатньо світла для тих, хто хоче бачити,
і достатньо темряви для тих, хто не хоче».
Блез Паскаль
Нормою останніх років не тільки для юридичної спільноти, але й для суспільства загалом стала висловлювана у публічному просторі теза про, щонайменше, неефективність національної судової системи. Багаторазово повторювана на різний лад різними спікерами з наведенням влучних прикладів-кейсів та переконливих «класичних» пояснень (корумпованість, клановість, некомпетентність тощо), які значною мірою стосуються не системи загалом чи її інституцій, а окремих персоналій та середовища функціонування, ця теза перетворилась у соціальній свідомості на аксіому. «Науковоподібне» обґрунтування аксіоми за великим рахунком обмежується регулярними соціологічними опитуваннями (дослідженнями), що демонструють стабільно невисокий і головне «наочний» рівень суспільної довіри. Наслідком є перманентне реформування, доволі недешеве за витраченими часовими і фінансовими ресурсами, кадровими втратами (з точки зору вартості формування професіоналів) та співвідношенням очікувань до результатів (насамперед, у тому сенсі, в якому очікування були необґрунтованими, а результати - неверифікованими кон’юнктурними судженнями), які цілком виправдано викликають у суспільства, що стикається і з іншими набагато істотнішими викликами, роздратування.
Роздратування та невдоволення, яке переноситься на суддівський корпус (бо повинно мати конкретне, а не абстрактне втілення), несумісні із довірою, а отже – із легітимністю як фундаментом влади у демократичному суспільстві, підштовхують до чергового занурення у процес реформування.
Поза всякого сумніву, що будь-яка «патологія» в соціальному організмі, яка шкодить його розвитку, а тим більше, загрожує існуванню, має не тільки маркуватись професіональним товариством та громадянським суспільством, але й професійно «лікуватись», і в цьому контексті метою цієї публікації є не заперечення дійсності, а пошук оптимального варіанту вирішення. Однак, так само логічно-очевидним є і те, що ефективність «лікування» (або трансформації у відповідності до актуальних викликів як державно-управлінського завдання, адже мова йде про гілку влади) вимагає дотримання, принаймні, таких вимог[1]:
- проведення об’єктивної діагностики, яка має передувати заходам впливу, особливо, якщо вони мають ознаки «хірургічного втручання», та у подальшому постійно супроводжувати кожен етап процесу для коригування ймовірних відхилень від бажаних параметрів(1);
- застосування адекватних заходів (підкорених принципу «не нашкодь» - «лікування» не повинно бути важче «хвороби»), які усуватимуть причини, а не маскуватимуть симптоми (2);
- економічної виправданості – вартість самих заходів та подальше утримання їх результатів у вигляді бажаного режиму функціонування судових інституцій не повинно бути непід’ємним тягарем для платників податків, оскільки фінансування судової влади за Конституцією може бути виключно бюджетними коштами (3).
Стосовно (1) елементу висловлю, можливо, неочікувану після стількох років реформаційних заходів думку: у нас немає об’єктивної діагностики. Упереджуючи заперечення, які можуть апелювати до численних соціологічних досліджень та/або, якщо відверто зізнатись самим собі, повторюваних емоційно-тенденційних кліше, які скоріше слід локалізувати у вимірі «відчуття», ніж «раціо» (важко уявити, що формуванню думки звичайного громадянина передувало неупереджене порівняння кількості фактів доведених у встановленому порядку ганебних та неприпустимих випадків, їх масштабів інформаційного висвітлювання з кількістю сумлінно працюючих суддів та загальними обсягами їх щоденної роботи, що є нецікавою статистикою), пропоную замислитися над таким питанням: а чи існує науково обґрунтована методика проведення соціальних досліджень вимірювання рівня суспільної довіри та оцінки ефективності саме для судової влади?
На перший погляд, нібито не відразу стає зрозумілою проблематика, адже існує загальновизнана у всьому світі і застосовна у виборчих чи інших політичних та управлінських процесах практична соціологія. Але (!), на відміну від виконавчої та законодавчої влади, чия діяльність в силу покладених функцій має наслідки для усіх суб’єктів соціальних відносин (а тому кожен з громадян у межах власного розуміння і досвіду може та має право висловити особисте судження щодо діяльності відповідних органів держави, яка впливає на ті чи інші аспекти його життя) незалежно від перебування у безпосередніх правовідносинах конкретної особи з відповідним органом влади, суди (як правило[2]) кожним конкретним рішенням розв’язують індивідуальну суперечку/конфлікт з чітко визначеним обмеженим колом адресатів-об’єктів впливу.
Звідси логічно випливає:
- а якщо сама природа вирішуваної суперечки (за незначним у процентному відношенні виключенням у вигляді укладання мирової угоди чи іншої форми визнання претензій однієї сторони іншою) за необхідністю передбачає у якості норми «переможця» і «переможеного», то як можна порівнювати в одиницях, які у підсумку визначатимуть коефіцієнт суспільної довіри, відповіді в опитуванні задоволеного «переможця» та не задоволеного «переможеного»? У ситуації часткової перемоги визначеність ще більш ускладнена, так само, як і співвідношення оцінок потерпілого і засудженого у кримінальному провадженні.
- хіба можуть мати однакову «вагу» відповіді в соціологічних опитуваннях осіб, які безпосередньо стикались із судовими органами, та осіб, які розмірковують про діяльність судової влади виключно зі слів знайомих чи повідомлень ЗМІ? Так само має значення і те, з якою саме судовою юрисдикцією мав особистий досвід взаємодії респондент – адже, якщо такий досвід полягав у поданні позову (наприклад) про поновлення на роботі у цивільному провадженні, то вряд чи слід очікувати на обґрунтовані судження відносно діяльності адміністративних та господарських судів (і навпаки, звісно).
Наступне. Ієрархічність побудови судової системи, що передбачає апеляційну та касаційну ревізію первісного рішення, опосередковує механізм виправлення ймовірних помилок, який, водночас, вимагає додаткового часу та коштів (судовий збір, правнича допомога тощо). Як оцінювати ступінь довіри до судової системи та її ефективність у випадку, коли вона, з одного боку, надала можливість стороні провадження знайти справедливість (принаймні, з точки зору «переможця») у наступній інстанції, але за критерієм оцінки адекватності часових витрат на отримання такої справедливості у цього ж суб’єкта викликала невдоволення? Очевидно, що має бути розроблено декілька окремих коефіцієнтів-критеріїв та спеціальний алгоритм їх інтеграції у спільний знаменник.
Далі. А чи впевнені всі споживачі висновків соціологічних досліджень та насамперед самі дослідники, що ті відповіді, які визначають рівень довіри до суду, сформовані саме під впливом чинників у сфері, за яку виключно має відповідати тільки суд? До прикладу: особа, яка через послідовне подання опонентом-державним органом апеляційної і касаційної скарг задля відтермінування сплати соціальних виплат (у тому числі, через брак бюджетного фінансування) у типовій справі, що періодично хвилями накривають суди, змушена стикатися із тривалим остаточним вирішенням її питання перевантаженим (через нестачу кадрів) судом, вочевидь буде не сильно задоволеною своїм досвідом контактування із судовою владою – остаточне підтвердження рішенням того права, яке прямо передбачене законом зайняло стільки часу і нервів! Але чи можна у цьому випадку покладати провину на суд, якщо первинною причиною є ухвалення фінансово незабезпеченого закону та подальше намагання розпорядника коштів оптимізувати їх витрати за рахунок такої особи?
Така ж сама негативна з точки зору зафіксованої поверхневим соціологічним опитування думки пересічного громадянина, але абсолютно не виправдана змістовно, асоціація саме із судовою діяльністю відбувається у ситуації із тривалим невиконанням судового рішення – як відомо, виконання рішення є завершальною стадією судового провадження, яка хоча перебуває під судовим контролем, але визначається діяльністю органів примусового виконання та фізичними можливостями боржника. З цього приводу варто додати, що об’єктивна оцінка діяльності судової системи має передбачати відмежовування тієї складової невдоволення її ефективністю, яка викликана тривалою неможливістю виконання судових рішень і через велику кількість різноманітних мораторіїв – я зараз не намагаюсь надавати оцінку виправданості їх запровадження чи тривалості збереження, потрібно лише усвідомлювати соціологам, що і для суддів, і для учасників відповідних правовідносин мораторії є чинником зовнішнього середовища, який перебуває поза межами їх контролю.
Іншим прикладом, якому в силу своєї юридично-процесуальної специфіки навряд чи можуть самостійно надати «вагу» у результатах соціологічного вимірювання автори соціальних досліджень, є обмеженість суду (через законодавчу відмову від «інквізиційного» на користь більш прогресивного «змагального» процесу) ухвалити об’єктивно справедливе рішення тими доказами та професійністю, які продемонструють адвокати, прокурори чи інші учасники судового процесу. Хіба невідома нашим реаліям ситуація, коли визначені у судовому рішенні недоліки процесуальної позиції сторони (в обраному способі судового захисту, неподаних своєчасно клопотаннях або їх неналежної аргументації чи обсягу і змісту наданих доказів), через які і було ухвалене саме таке рішення по суті питання, «компетентний» представник намагається усунути вже на наступних стадіях перегляду та наражаючись на процесуальні заборони прийняття таких «запізнілих доробок», намагається переконати свого довірителя (а у випадку кримінального провадження – і безпосередньо суспільство) у «неадекватності» та «несправедливості» суду? Коли мова йде про гучні та соціально значущі судові справи увага завжди прикута до судового «підсумку», хоча він процесуально є лише наслідком тих причин, що зумовлені діяльністю представників сторін. До запровадження військового стану та передбачених ним обмежень певних масових заходів різноманітні «перфоманси» та «контрперфоманси» зацікавлених сторін під вікнами судів та навіть у залах засідань позиціонувалися чи не більше ефективною моделлю відстоювання своєї юридичної позиції, ніж власне передбачені процесуальним законодавством засоби.
Крім того, не слід забувати, що суд лише застосовує закон та обмежений в інтерпретації його прямих та імперативних приписів. Тому, якщо несправедливе (з точки зору соціального світогляду респондента опитування) рішення відповідає вимогам такого закону (тобто є формально правильним у світлі його положень та встановлених обставин), то недовіра, зумовлена таким рішенням, має покладатися на законодавця, а не на суд. Ймовірні заперечення з цього приводу з посиланням на ст.8 Конституції України не знецінюють значущості висловленого застереження, оскільки: по-перше, не у всіх випадках є належна до застосування норма Основного закону; по-друге, суди (до речі, на відміну від прикладів деяких європейських країн) позбавлені права безпосередньої ініціації ревізії конституційності законів – право звертатися з відповідним поданням до Конституційного Суду України надано лише Пленуму Верховного Суду; по-третє, варто зважувати на фактичну тривалість конституційного провадження, через яку на правову визначеність доволі довго очікують чимало питань. Також варто було б «вирахувати» та виокремити частку у коефіцієнті суспільного незадоволення якістю судочинства, що припадає на якість юридичною техніки законодавця і численні та не завжди узгоджені з основним змістом і спрямованістю закону правки його окремих положень.
Не можна обійти увагою і необхідність чіткого визначення окремих коефіцієнтів довіри та ефективності з прив’язкою до юрисдикційного та інстанційного «внеску» у загальне сприйняття судової системи як гілки влади – науковий підхід має уникати узагальнень на кшталт «середньої температури по лікарні»: позитивні та негативні здобутки судів однієї юрисдикції не повинні визначати долю та існування іншої. А щодо інстанційності варто враховувати як значущість у правозастосуванні судів нижчих інстанцій правових позицій Верховного Суду та їх надмірну динамічність (згадаємо хоча б приклад із застосуванням ст.33 Закону України «Про оренду землі»), так і той факт, що на відміну від усіх інших судів національної судової системи Верховний Суд є прямо конституційно визначеним, а тому максимально захищеним від необачних реформаційних заходів, судовим органом. Між тим, публічні заклики до ліквідації, перетворення, виділення чи інших революційних трансформацій судів (та навіть юрисдикцій!) нижчих інстанцій можуть ґрунтуватися на невдоволенні їх діяльністю з розгляду справ, яка (принаймні у деякій частині) зумовлена саме слідуванням мінливим правовим позиціям найвищого судового органу.
Переконаний, що кожен з досвідчених правників, ознайомившись із стандартною анкетою соціологічного опитування, може навести ще багато інших красномовних прикладів, у світлі яких наявні загальні підходи до дослідження рівня довіри та ефективності судової системи виглядатимуть нерелевантними. Деякі з цих міркувань у тій чи іншій формі висловлювались представниками суддівської спільноти, але якщо проблему досі не вирішено, і методологічно необґрунтовані результати соціологічних досліджень так чи інакше впливають на сприйняття, позиціонування і долю судової системи, не зайвим буде ще раз про це нагадати.
Зазвичай «відповіддю» судової системи на претензії щодо якості її роботи, які під виглядом суспільної думки артикулюються за допомогою сумнівних з методологічної точки зору соціальних досліджень, є посилання на статистику оскаржень судових рішень та результати їх перегляду із виведенням математично переконливих відсотків. Нажаль, автоматично така математика не конвертується у рівень легітимності та довіри, адже дискурс про необхідність реформування через «суспільне» і «суцільне» незадоволення діяльністю не зникає.
Варто визнати, що у поточних економічних умовах розмір судового збору (з одного боку, передбачені чинним законодавством повноваження суду зі звільнення, відстрочення чи розстрочення його сплати не охоплюють всього різноманіття життєвих ситуацій, а з іншого – застосування у дозволених межах відповідних дискреційних заходів негативно впливає на формування одно з джерел фінансування судів – Спеціального фонду) та вартість послуг правничої допомоги фактично можуть перетворюватися у майновий ценз у доступі до права оскарження судового рішення. Отже, не оскаржене судове рішення не може автоматично прирівнюватися до рішення, яке влаштувало всіх сторін та є безумовним свідченням довіри до суду. Тим не менше, справжня методологія вимірювання довіри та ефективності судової системи має враховувати, зважувати та інтерпретувати при формуванні підсумкових висновків і статистику та результати оскарження.
Іншим, не менш складним, на мій погляд, викликом для наукового пошуку, є визначення того рівня («нормального» чи «прийнятного») суспільного невдоволення, який не повинен тлумачитися як ознака патологічного стану судової системи – лише перетинання такого рівня та тривала стійка тенденція до подальшого його зростання має обумовлювати відповідні коригуючі заходи (і коливання, і інерція є природними явищами не тільки фізичних, але й соціальних систем).
Поясню цю тезу. В економічній науці сформульовано закон постійного зростання потреб, але його аналоги можна виокремити і в інших сферах, бо природа закономірності так чи інакше пов’язана людською суттю. Деякі з потреб є об’єктивними, обґрунтованими та досяжними, тоді як інші можна охарактеризувати як «утопічне прагнення до недосяжного ідеалу», порівняно з яким будь-який фактичний дійсний стан завжди програватиме. У контексті розглядуваної теми можна стверджувати, що навіть у країнах розвиненої (консолідованої - якщо використовувати політологічну термінологію) демократії поза всякого сумніву існує і існуватиме певний рівень незадоволення, у тому числі і судовою системою, адже завжди можна краще. Певно, що для кожного суспільства цей коефіцієнт буде індивідуальним (культурно та історично обумовленим, пов’язаним із загальним рівнем розвитку інших сфер суспільного життя тощо), але суспільне невдоволення через недосяжний ідеал є не «вироком» відповідному стану судової системи, а приводом для поступового і постійного руху у бік такого ідеалу (еволюція судової системи разом із загальною еволюцією всіх елементів соціуму). Тільки невдоволення незабезпеченням обґрунтованих і досяжних потреб вимагає більш оперативного втручання, коли якість функціонування системи нижча, ніж має бути, з огляду на рівень функціонування суміжних-пов’язаних систем.
Ну і на останок з приводу цього елементу необхідних умов ефективного «лікування». Цікавим та корисним було б за такою дійсно науково обґрунтованою методикою, яка враховує всю специфіку об’єкту дослідження, отримати результати вимірювання рівня довіри та ефективності судової системи та всіх її юрисдикційних та інстанційних складових не тільки для «внутрішнього» порівняння і аналізу у межах судової влади. Кількісно порівнюваними між собою у одній системі координат (щоб не відбувалося порівняння не тільки «важкого» з «теплим», але й «середнього» рівня підтримки в очах мільйонів та «високого» рівня підтримки з боку афільованих одиниць) мають бути відповідні показники і інших гілок влади та їх ключових органів, та різноманітних суб’єктів «громадського сектору». Саме такий підхід дозволив би публічно визначити моральне право кожного із вказаних ініціаторів реформ судової сфери надавати «поради», спираючись на власну історію успіху і досягнень у своїй сфері за об’єктивними оцінками співвітчизників.
Залишається сподіватися, що РСУ та ВРП знайдуть можливість, залучивши кращих профільних науковців (наприклад, з Інституту соціології НАН України) та небайдужих представників правничої спільноти, вирішити проблему належних методологічних засад вимірювання суспільної довіри та ефективності функціонування судової системи, припинивши у такий спосіб маніпулятивне використання показників, що безапеляційно подаються у якості справжнього «голосу народу».
Щодо адекватності заходів як необхідної (2) вимоги до «лікування». Теоретично пропозицій з цього приводу може бути сформульовано чимало, однак чомусь суспільству пропонуються «революційні» за своєю сутністю, а не еволюційні сценарії: не провівши навіть належної «діагностики» стану та його дійсних причин, експерти не дивляться у бік «терапії» - тільки «хірургія» (чергове масове просіювання та повна чи часткова (функціональна) ліквідація – наприклад, у цьому контексті згадується господарська юрисдикція) та/або «примусові пологи» (множення штучно виокремлених додаткових юрисдикцій). Мабуть масштабність заходів та їх наслідків (навіть якщо це є значною «супутньою шкодою») , обсяги необхідних для їх запровадження ресурсів та гарантоване отримання принаймні нових «фасадів» (назв створених/перетворених органів) у свідомості чомусь ототожнюється із автоматичним покращенням функціональної ефективності та досягненням цільових показників.
Навіть якщо виходити з недоведеного і невстановленого припущення про «патологічно неприйнятний» стан функціонування судової системи, який не відповідає умовам середовища (надано всі відповідні ресурси, але коефіцієнт корисної дії є невиправдано низьким) та є кричуще неефективним на фоні злагодженої роботи всіх суміжних владних систем, можна спробувати сформулювати деякі критерії неприйнятності (шкідливості) можливих заходів «лікування».
Знайомі з університетською дисципліною «Логіка» можуть згадати класичний приклад логічної помилки, коли із істинності окремого судження намагаються вивести істинність загального. Так зване «поспішне узагальнення» або «неповна індукція» в принципі з точки зору формальної логіки не може бути доказовим та має завжди вірогідний характер припущень: виявлення і доведення у встановленому порядку неприпустимих вчинків окремих представників суддівського корпусу (лічених процентів від загальної кількості) саме у сфері професійної функціональності не може бути підставою для автоматичного приписування таких же негативних атрибутів всім іншим виключно за ознакою приналежності до суддівського корпусу. Так сталося, що дієвість законів логіки у реальному світі не перебуває у залежності та не підміняється закономірностями розповсюдження хвиль у інформаційному середовищі.
Коли ж на підставі подібних логічно недосконалих висновків точиться дискусія про необхідність застосування певних карально-контрольних заходів до усього суддівського корпусу загалом чи суддів окремого суду, то, якщо називати речі своїми іменами вже у юридичній площині, мова йде про запровадження колективної відповідальності чи «кругової поруки». Софістика довкола сумісності реанімації подібного історичного досвіду із цінностями сучасної демократичної правової держави можливо і була б академічно цікавою, але ст.61 Конституція України та аналогічні загальновизнані у цивілізованому світі стандарти у якості необхідного складового елементу верховенства права категорично і безальтернативно визнають прийнятною лише індивідуальну юридичну відповідальність особи.
Та взагалі, хіба не виникає дисонансу і занепокоєння від думки про те, що судову систему, покликану забезпечувати справедливість у суперечках, можна покращити саме за показником продукування справедливості за допомогою очевидно несправедливих заходів? Навіть якщо керуватися міркуваннями доцільності («мета виправдовує засоби») не можна не замислюватися над тим, що покладений в основу функціонування гілки влади прецедент відступу від прийнятного стандарту буде повторений знову, але вже в діяльності такої влади і поступово (через «розмивання» розуміння виправдувальних умов екстраординарності) перетвориться на правило.
Не менше запитань викликає імпліцитна «ідеологічна» складова створення нових судів під гаслами забезпечення особливо підвищених стандартів якості розгляду певної видів справ через їх специфічну природу (інтелектуальна власність, інвестиційні відносини, банківська діяльність тощо):
- По-перше, підвищені стандарти як відносна категорія за необхідністю передбачає одночасне існування стандартів меншої якості, але хіба принцип рівності допускає через створення «першокласних» існування і «другорядних», у тому числі, учасників правовідносин, яким «не пощастило» потрапити у кон’юнктурно зумовлений центр уваги?
- По-друге, як визначається соціальна значущість тієї чи іншої категорії спорів, які «заслуговують» на створення окремої юрисдикційної підсистеми в судовій гілці влади? Якщо керуватися ст.3 Конституції України, то логічним було очікувати приділення уваги утворенню спеціальних кримінальних судів по злочинах проти життя і здоров’я громадян, чи якихось «медичних», «протинаклепних», «пенсійних» тощо судів, але ж ні – всіх цілком логічно та звично влаштовує універсальність судів загальної юрисдикції. І це попри те, що кадрове забезпечення та проблеми із забезпеченням належних матеріально-технічних умов там найскладніші. То може просто не має лобістів інтересів суб’єктів (пересічних громадян), для яких могли бути утворені такі «конституційно зумовлені» суди? Але якщо припускати, що ідеї створення інвестиційних, інтелектуальних чи банківських (або інших, виокремлених за подібною логікою) судів так чи інакше спрямовані на забезпечення інтересів відповідних суб’єктів (чи, принаймні, передбачають), то тоді за рахунок чиїх інтересів чи «проти» кого очікується ініціаторами функціонування таких судів? Логіка підказує, що проти сторін-опонентів у відповідних спорах: проти суб’єктів господарських відносин – реципієнтів інвестицій (у тому числі - держави) на користь інвесторів, проти користувачів-споживачів ІВ на користь правоволодільцев, та проти позичальників на користь банків? Мова не йде про те, що якась з цих сторін у правовідносин є гіршої чи кращою за іншу на мій особистий смак (як професійний суддя я не можу мати подібних суб’єктивних упереджень), та хіба потрібен суспільству суд, «генетичним» кодом утворення якого є забезпечення інтересів заздалегідь визначеної сторони – замість змагального процесу та справедливого вирішення набагато простіше «на вході» відразу надавати такій стороні наказ-довідку про «перемогу».
- По-третє, а на яких об’єктивних доказах ґрунтується твердження надмірної юридичної складності чи особливої важливості подібних категорій спорів у порівнянні з іншими, щоб створювати спеціальну юрисдикцію? Якщо посилатися на іноземне походження інвесторів, то інвестиції за законодавством можуть здійснюватися і резидентами України, а якщо у такий спосіб передбачається надання особливої переваги саме іноземним інвесторам порівняно із вітчизняними, то тут не тільки питання до сумісності із принципом рівності та справедливості, а взагалі відчувається якась неприпустима «презумпція меншовартості». Більш того, інвестиції це не про подарунки і благодійність – метою інвестора завжди є прибутки і заробітки від господарської діяльності (разом чи за рахунок іншої сторони), ознакою якої є ризикованість. Така діяльність здійснюється насамперед через економічні умови для заробітку (наявність мережі якісних доріг, вихід к морю та розвинута портова інфраструктура, вартість електричної енергії та робочої сили, наявність платоспроможного ринку збуту та забезпеченість природними ресурсами, прийнятні кліматичні умови врешті-решт, а не створення суду з відповідною назвою, є ключовими мотивами інвестора). Юридично опосередковується звичайними господарськими договорами – купівля-продаж, сумісна діяльність, підряд тощо – такими самими, як і договори, що укладають інші суб’єкти господарювання (без додавання титулу «інвестор») та є ординарним предметом оцінки господарських судів.
Якщо висувати тезу про якусь надмірну складність через значну специфічну неюридичну компоненту, наприклад спорів у сфері ІВ, то спростування ще простіше: а) згадаємо про універсальність суддів районних суддів – щоденно вони стикаються з вирішенням такої різноманітної за правовою природою палітрою правовідносин із самостійною не тільки матеріально-правовою, але й процесуальною регламентацією, порівняно з якою виокремлення категорії лише за ознакою приналежності до одного з багатьох видив об’єктів цивільного обігу виглядає недостатнім для того, щоб заперечувати можливість розгляду таких справ тими самими суддями, що розглядають інші категорії; б) неюридичні питання вирішуються призначенням експертизи відповідним фахівцям – адже ніхто не вимагає, щоб спори у підрядних відносинах вирішувалися юристами з додатковою будівельною освітою: суд (а не технічний/патентний юрисдикційний орган, для якого було б притаманна технічно-інженерна освіта працівників, та який і не заплановано під назвою ІВ-суду) застосовує закон та формальні правила оцінки доказів і з цієї точки зору будь-які фактичні правовідносини аналізуються як модель за абстрактно встановленим зразком; в) «кожен кулик своє болото хвалить» - обстоювання тези про надмірну специфічність ІВ-справ притаманне фахівцям у відповідній галузі, спеціалізація у який цілком природно може створювати уявлення про відповідну сферу як найважливішу, але, водночас, і обмежувати бачення більш широкої картини: апологети ІВ-суду з мотивів додаткової складності можуть здивуватися цілком співмірним обсягом «специфічного» у спорах про розподіл і постачання електричної енергії та природного газу або у справах про банкрутство, які успішно і традиційно розглядаються господарськими судами.
Ну, і нарешті, якщо спробувати віднайти обґрунтування необхідності створення окремих спеціалізованих судів шляхом вилучення певної категорії спорів з підвідомчості існуючих судів у доводах підвищеної важливості, наприклад, банківської системи (у разі створення судів фінансової юрисдикції), то для порівняння: події минулої зими ще більш наочно продемонстрували критичну важливість енергогенераційної та електророзподільної інфраструктури не просто для функціонування та розвитку соціуму, але банально для виживання – втім, чомусь не йдеться про необхідність утворення з таких мотивів судів спеціальної енергетичної юрисдикції. Так само у нас не має ніякого обговорення необхідності утворення окремої мережі сільськогосподарських судів, хоча питання продовольчої безпеки не менше важливе з будь-якої точки зору. Цілком очевидно, що подібні критерії судової інституційної спеціалізації є абсурдними та не узгоджуються із усталеним підходом до юрисдикційного розмежування. Не може визнаватися достатнім обґрунтуванням необхідності створення фінансових судів і ймовірність незадоволення банківської спільноти якістю розгляду відповідних справ щодо споживчих кредитів – у порядку цивільного провадження, а у відносинах кредитування бізнесу – господарськими судами: а) на чому ґрунтується припущення, що сутність судових рішень не відповідає змісту актуальної нормативно-правової регламентації цих відносин, і ця сутність буде змінена не через зміну законодавства, а через утворення окремої юрисдикції? б) якщо таке невдоволення пов’язане із позицією Верховного Суду щодо нарахування процентів поза межами строку кредитування (принаймні, саме ця проблематика деякий час публічно згадувалась представниками банківської спільноти), то створення фінансових судів нічого не змінить – Верховний Суд за Конституцією все одно залишиться найвищим судовим органом і для такої «нової» юрисдикції.
Вище розглядалися здебільше сутнісні аспекти необхідності реформування судової системи шляхом утворення нових юрисдикцій, але не менш важливим з точки зору обґрунтованості державно-управлінських рішень є і кількісна складова, що дозволяє перейти і до (3) вимоги – економічної обґрунтованості. Знову ж таки на прикладі ІВ-суду (Вищого суду з питань інтелектуальної власності), створення якого передбачалось відповідно до реформи 2016р., але який досі не функціонує:
- Чи призводить не функціонування такого суду до унеможливлення розгляду справ відповідної категорії? Ні, вони розглядаються господарськими судами та якогось ґрунтовного дослідження з обґрунтуванням неприйнятно низької якості такого розгляду порівняно із справами іншої категорії суспільству не надано. Отже, майже 6 років життєвого досвіду вирішення відповідних справ (якщо відраховувати з моменту підписання Указу П.Порошенком від 29.09.2017. як умовного піку офіційної переконаності у необхідності створення такого суду) практично довели дієвість та ефективність існуючої альтернативи «множенню» юрисдикцій.
- Чи існують якісь обґрунтовані підстави прогнозувати у найближчій та середній перспективі (враховуючи плани ВККС і ДСАУ щодо проведення конкурсів для формування суддівського корпусу ІВ-суду) різке збільшення кількості справ відповідної категорії в обсязі, з яким не може впоратися система господарської юрисдикції? Офіційні статистичні данні, розміщені на сайті Верховного Суду містять такі відомості щодо кількості справ у спорах з захисту прав інтелектуальної власності, які розглянуті господарськими судами першої інстанції (кількість апеляційних і касаційних переглядів відповідно значно менша): у 2018р. – 460, у 2019 – 392, у 2020 – 491, у 2021 – 571, у 2022 – 363 та у І півріччі 2023 – 157; для розуміння відносного значення (питомої ваги) вказаної кількості справ у загальній структурі господарських спорів можу зазначити, що це коливання у межах 0,4-0,7% від загальної кількості. Якщо додати до цих цифр всі справи із застосування антимонопольного/конкурентного законодавства (п.6 ч.2 ст.20 ГПК передбачає віднесення до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності лише частину справ цієї категорії), то принципово нічого не змінюється: у 2018 – 539, у 2019 – 564, у 2020 – 666, у 2021 – 725, у 2022 – 481 та у І півріччі 2023 – 228 – тобто за весь означений період ці справи навіть не перетнули межі 1% від загальної кількості розглянутих господарськими судами справ.
Прикметно, що на нефункціонуючий ІВ-суд без суддів, «чиї» справи розглядали та розглядають господарські суди, з державного бюджету розподілено на утримання у 2019 – 27млн.грн, у 2020 – 7,87млн.грн, у 2021 – 0,82млн.грн, у 2022 – 7,6827млн.грн та у 2023 – 4,356млн.грн.
На мою думку, в сучасних умовах ресурсних обмежень та потреби у пріоритетному фінансуванні зовсім інших, ніж утворення нових бюрократичних структур, напрямів, слід також не обманюватися щодо вартості подібних реформаційних заходів: навіть за умов, що загальна кількість суддів в країні не змінилася б (а це не так) і створення нової юрисдикції відбулося за рахунок кадрового донорства інших юрисдикцій, загальні видатки з утримання окремих судових підсистем неодмінно зростатимуть хоча б через додатково-супутні потреби окремих служб та апаратів цих самостійних юридичних осіб і збільшення виплат через появу нових адміністративних посад (а ще будівля, меблі, канцелярія, комунальні послуги тощо). Не випадково досі вважається мудрим застереження середньовічного францисканця В. Оккама: «сутності не повинні примножуватися».
Більш того, у політології та соціології виведена закономірність, притаманна будь-якій бюрократії (у тому розумінні визначення цього терміну, який охоплює і судову систему), що полягає у тенденції до зростання своєї чисельності (так званий закон Паркінсона: «робота розширюється так, щоб заповнити увесь той час, який може бути витрачений на її виконання»). Навіть якщо вдасться вгадати з кількістю суддів ІВ-суду з огляду на прогнозовані тенденції щодо кількості відповідних справ, з часом цього кадрового корпусу буде визнано недостатньою (лікарняні, відпустки, відводи, внутрішня спеціалізація) і він буде збільшуватися, так само, як це відбулося із адміністративними судами[3], до яких на початковому етапі були призначені судді з господарських та цивільних судів.
То може поточні умови - це саме той момент, коли замість обговорювання варіантів створення додаткових юрисдикцій, які однозначно призведуть до збільшення загальних видатків платників податків на утримання судової системи, проте без жодних гарантій обов’язковості отримання настільки ж відчутного збільшення ефективності відправлення правосуддя та якості, слід не тільки відкласти подібні «експерименти» принаймні до часів, коли вони за економічними можливостями будуть державі «по кишені», але й переглянути рішення про створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності? Тим більше, що ані умови Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, ані Угоди ТРІПС не вимагають від України утворення окремою спеціалізованої інституції.
Варто зосередитись на заходах, які дозволять шляхом більш ефективного використання ресурсів (зокрема, кадрових) наявної і функціонуючої судової системи підвищити коефіцієнт її корисної дії та запропонувати суспільству розумні інтенсивні альтернативи екстенсивним революційним трансформаціям, пам’ятаючи, що незбалансоване переважання змінюваності над спадковістю (мутація) може бути не менш шкідливою, аніж незбалансована домінація спадковості над потребою у змінах (застій).
1. Зрозуміло, що фахівці у сфері державного управління чи функціонування систем можуть істотно розширити цей перелік необхідних умов, однак їх вичерпне формулювання і не ставилося за мету цієї публікації – цілком достатньо такої «медичної» метафори.
2. Виключенням є окремі випадки розглядуваних у межах адміністративного провадження справи про протиправність нормативно-правових актів.
3. Жодною мірою не заперечую необхідність створення та функціонування адміністративної юрисдикції, на яку покладено конституційне завдання забезпечити саме захист людини від держави та посадовців (ч.2 ст. 55 Основного закону). Навпаки, переконаний, що потрібно вжити додаткових законодавчих заходів, спрямованих на забезпечення концентрації уваги колег-адміністративників виключно на цьому завданні, не відволікаючись на здійснення судового контролю у не зовсім сумісній з таким завданням сфері регулюючого впливу держави на суб’єктів господарювання (ст.12 Господарського кодексу України).
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
