Сучасні конфлікти виникають не лише у політичній сфері, а й у цифровому середовищі, де окремі висловлювання можуть мати істотний вплив на ділову репутацію. Подібна ситуація склалася навколо львівської компанії, яка звернулася до суду з метою захисту свого іміджу після публічних звинувачень.
Спершу здавалось, що це звичайний конфлікт між бізнесом і колишнім партнером. Проте рішення Львівського апеляційного суду у справі № 444/3048/23 стало прикладом для всієї юридичної спільноти: українська Феміда показала, як треба балансувати між свободою слова і правом на репутацію.
Дана історія розпочалася з кількох скандальних публікацій у соцмережах: колишня співробітниця почала скаржитися на представників компанії щодо привласнення її авторських матеріалів. У своїх дописах вона називала їх «плагіаторами та злодіями», «псевдобухгалтерами». Також звинувачувала у «публічних крадіжках»: писала, що ця фірма нібито не має морального права надавати послуги, оскільки сама ж «порушує закон». Для звичайного користувача це виглядало як негативний, але типовий пост-викриття. Для самої юрособи – як удар по іміджу. Текст розлетівся мережею і викликав хвилю критичних відгуків. У відповідь компанія подала позов до суду про захист ділової репутації: вимагала спростування інформації, відшкодування моральної шкоди та компенсацію витрат на адвокатів.
Спочатку справу розглянув Жовківський районний суд Львівської області, який став на бік позивача: інформацію визнали недостовірною, авторку – зобов’язали видалити пости, опублікувати спростування, сплатити моральну шкоду та судові витрати. Але відповідачка з цим не погодилась. Вона подала апеляцію, наполягаючи на тому, що висловила лише власну думку, своє бачення подій, а не стверджувала факти.
Згодом у залі Львівського апеляційного суду розпочалися гострі дебати не лише про конкретні фрази, а й про межі свободи слова: чи можна публічно називати «злодієм», якщо не маєш вироку суду? Чи це – лише емоційне судження, яке не підлягає спростуванню? Судді вирішили буквально розібрати слово за словом, аналізуючи образливі фрази: «крадіжки публічні», «плагіатори та злодії», «псевдобухгалтера». Тобто аналізували їх на предмет того, чи є вони фактичними твердженнями. І тут розпочалася найцікавіша частина – юридичне тлумачення слів.
Апеляційний суд визнав: не все, що образливе, є фактом. Висловлювання на кшталт «злодії» чи «плагіатори» можуть бути оціночними судженнями – суб’єктивною думкою, а не твердженням, яке можна перевірити. І якщо це лише оцінка, навіть образлива, то вона вже підпадає під захист свободи слова. Водночас судді погодилися, що окремі фрази мали вигляд конкретних фактів: наприклад, твердження про те, що ніби-то компанія «вкрала авторство». І саме цей елемент було визнано недостовірним, адже доказів «крадіжки» не надали.
Окрему увагу приділили питанню ділової репутації юрособи. Це, на перший погляд, очевидна річ: компанія, яка працює на ринку, дбає про імідж. Але з точки зору закону – не все так просто. Щоб довести, що репутація порушена, треба показати, що вона взагалі існує. А це означає – надати докази, що бізнес має клієнтів, позитивні відгуки і довгострокові контракти. У матеріалах справи не вистачало документів, які підтверджували б наявність «гудвілу» – того самого нематеріального активу, який юристи називають діловою репутацією. І хоча компанія пояснювала, що її образили, але не змогла довести, – наскільки боляче.
Тому апеляційний суд вирішив частково змінити рішення першої інстанції: визнав недостовірним лише твердження про «вкрадене авторство», а решту негативних висловів кваліфікував лише як оціночні судження, що не підлягають спростуванню: «Натомість аналізуючи дописи відповідачки як цілісні публічні повідомлення, колегія суддів вважає, що такі є виключно оціночними судженнями, а не фактичними твердженнями. Такими, що мали за ціль привернути увагу інших осіб на несправедливу, на думку відповідачки, поведінку позивача та пов`язаних із ним осіб…».
Згадані вислови, на думку колегії суддів, покликані були загострити увагу читачів до несправедливої поведінки, однак вони «не виходять за межі допустимої критики та не є настільки негативними, що навіть при оціночності суджень можуть порушити права позивача». Аналізуючи всі ці негативні висловлювання, суд дійшов висновку, що «їх не слід вважати недостовірною інформацією, образливими чи такими, що виходять за допустимі межі загальновизнаних норм моралі, а тим більше такими, що порушують немайнові права та законні інтереси позивача». За таких обставин, апеляційний суд вирішив, що оскаржуване рішення суду першої інстанції «підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову в цілому».
Ця справа стала цікавою не лише для юристів. Вона показала, наскільки крихкою може бути репутація в епоху соцмереж. Один пост – і компанія мусить витрачати місяці або навіть роки, щоб відновити довіру своїх клієнтів. Але ще більш крихким виявився баланс між правом на свободу слова і правом не бути облитим брудом.
Судді зважували не лише букву закону, а й суспільну логіку. Якщо за кожне різке слово у Facebook тягнути людину до суду – це може перетворитись на нову форму цензури. Та й у самій постанові прямо зазначено: спосіб захисту, який обрав позивач, не повинен виглядати як покарання за висловлення думки.
Водночас ця справа навчила бізнес, що юридичний захист репутації – справа непроста. Недостатньо довести, що тебе образили. Потрібно показати, як саме це вдарило по діяльності компанії, які конкретно збитки або втрати репутаційного капіталу настали. У даному випадку суд вимагав доказів, а не припущень.
Для журналістів і юристів дана справа стала показовою ще й тому, що вона чітко розмежувала два світи: світ емоційного висловлювання і світ юридичного факту. У першому діють правила моралі, у другому – правила доказів. І саме суд має визначити: де ж тут межа? Рішення апеляційного суду також послужило попередженням для тих, хто легко розкидається звинуваченнями у соцмережах. Бо навіть якщо твої слова – лише оцінка, вони можуть обернутись судовою тяганиною, адвокатами, витратами і нервами…
Зрештою, постанова Львівського апеляційного суду – не просто сухий юридичний документ. Це дзеркало нашої епохи, коли слова мають вагу не меншу, аніж гроші. Репутацію треба берегти не менше, чим бізнес-активи, а пости у соцмережах – зважувати як бухгалтерські баланси. Адже навіть якщо сьогодні ти лише емоційно пишеш “злодії”, завтра тебе можуть запитати: “Де докази?”. І тоді твоя свобода слова зустрінеться із законом.
Апеляційний суд зробив мудрий компроміс: не дозволив безкарно паплюжити бізнес, але й не надав підстави, яка б заборонила публічну дискусію. Це те рідкісне рішення, у якому суд не просто виніс вирок, а відчутно відновив баланс – між честю і правом говорити. У цифрову добу, коли пости живуть довше, аніж репутації, цей випадок нагадує: кожне слово – відповідальність. І не лише перед судом. Перед людьми, перед клієнтами, перед самим собою.
Тож наступного разу, коли рука потягнеться до клавіатури, щоб написати «злодії» чи «плагіатори», варто згадати про цю справу. І про позицію Львівського апеляційного суду щодо того, як відрізняти образу від факту…
Автор: Валентин Коваль
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
