Верховний Суд розглянув касаційні скарги захисника та засудженого у справі колишнього прокурора, обвинуваченого в одержанні неправомірної вигоди. Оскаржувався вирок апеляційної інстанції, яким було скасовано виправдувальне рішення суду першої інстанції та призначено покарання за ч. 3 ст. 368 КК України у вигляді реального позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною обіймати посади в правоохоронних органах.
Суть справи
За матеріалами кримінального провадження, на момент подій обвинувачений працював прокурором і здійснював процесуальне керівництво у справі щодо особи, яку притягували за незаконне зберігання наркотичних засобів.
У межах цього провадження прокурор запропонував заявнику передати йому 5 000 грн в обмін на «сприяння» — а саме ініціювання перед судом призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. 10 вересня 2020 року заявник передав йому вказану суму, після чого правоохоронні органи зафіксували факт отримання грошей засобами аудіо- та відеоконтролю.
Саме цей епізод і став підставою для обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України — одержання неправомірної вигоди службовою особою, яка займає відповідальне становище.
Рішення судів
Районний суд у 2022 році виправдав обвинуваченого. Суд дійшов висновку, що зібрані докази є недопустимими, зокрема через нібито порушення правил підслідності та процесуальних вимог під час проведення слідчих дій. У зв’язку з цим суд вирішив, що обвинувачення не доведено.
У березні 2023 року апеляційний суд залишив виправдувальний вирок без змін.
У січні 2024 року Верховний Суд скасував рішення апеляційної інстанції та призначив новий розгляд. За результатами повторного розгляду апеляційний суд у січні 2025 року скасував виправдувальний вирок, визнав прокурора винним у одержанні неправомірної вигоди та призначив покарання у виді п’яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком на три роки та конфіскацією майна.
Арешт на майно, накладений у 2020 році, залишено чинним для забезпечення виконання вироку.
Захисник та засуджений наполягали на скасуванні вироку, аргументуючи тим, що:
- досудове розслідування проводив територіально неналежний підрозділ ДБР;
- протокол невідкладного обшуку є недопустимим;
- клопотання про проведення процесуальних дій нібито подані до суду з порушенням територіальної юрисдикції;
- апеляційний суд не допитав заявника повторно;
- під час досудового провадження були порушені права обвинуваченого, зокрема щодо участі у засіданнях, оскарження рішень слідчого судді та поводження під час конвоювання;
- обвинувальний акт не містив ознаки «вимагання», зазначеної у повідомленні про підозру;
- невідомий подальший рух провадження щодо заявника за ст. 309 КК.
Прокурори просили відхилити касаційні скарги.
Позиції та висновки Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши матеріали провадження та доводи касаційних скарг, дійшов висновку, що підстав для їх задоволення немає. Суд зазначив, що зміна формулювання обвинувачення між повідомленням про підозру та обвинувальним актом не є порушенням прав обвинуваченого, оскільки кваліфікація на момент внесення відомостей до ЄРДР є попередньою, а слідство має право уточнювати обсяг і характер обвинувачення відповідно до зібраних доказів.
Верховний Суд також погодився з висновками апеляційного суду щодо відсутності порушень підслідності: проведення розслідування іншим територіальним підрозділом ДБР не впливає на допустимість доказів, оскільки весь орган ДБР уповноважений розслідувати злочини правоохоронців. Крім того, сторони мали реальну можливість реалізувати процесуальні права, включно з поданням скарг та участю в засіданнях дистанційно.
Суд наголосив, що обшук було проведено у службовому кабінеті прокурора, а не в житлі, тому такий об’єкт не користується конституційними гарантіями недоторканності приватного простору. Дозвіл слідчого судді, наданий уже після обшуку, підтверджує його законність, а сам протокол є допустимим доказом.
Верховний Суд відхилив і доводи про те, що апеляційний суд мав обов’язково повторно допитати заявника, оскільки цей свідок був допитаний у суді першої інстанції, де захист мав можливість поставити всі необхідні питання. Апеляційний суд правомірно використав його попередні показання, адже вони не були єдиним доказом, а оцінювалися в сукупності з матеріалами аудіо- і відеоконтролю, іншими доказами та даними НСРД.
Верховний Суд також зазначив, що результат кримінального провадження щодо заявника за ст. 309 КК не має значення для оцінки дій прокурора, адже відповідальність за одержання неправомірної вигоди не залежить від того, чи були фактично виконані обіцяні дії, чи чим завершилося інше провадження. Інші доводи захисту, зокрема щодо поводження під час конвоювання або подання окремих клопотань, не стосуються допустимості доказів та не впливають на законність вироку.
Узагальнюючи, Верховний Суд погодився з висновком апеляційної інстанції про те, що сукупність доказів поза розумним сумнівом підтверджує факт одержання прокурором неправомірної вигоди. Порушень норм матеріального чи процесуального права суд не встановив, тому вирок апеляційного суду залишив у силі, а касаційні скарги — без задоволення.
Детально ознайомитись з позицією ВС у справі № 941/1790/20 можна за посиланням.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
