У справі, що розглядалась, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій банку і приватного нотаріуса з реєстрації такого права за банком на підставі договору про іпотечний кредит.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції керувався тим, що банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Постановою апеляційного суду рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову у частині вимог до ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Провадження у справі в частині позовних вимог позивача до приватного нотаріуса закрито. Апеляційний суд керувався тим, що банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
ВС вказав, що приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит — нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду. Тобто банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит. Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин, а позов спрямований на захист майнового права позивачки. Зазначена категорія справ належить до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто має приватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
Крім того, Суд зазначив, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачем та банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, і безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними. У зв'язку з цим помилковим є також висновок апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову до банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли з цивільного договору, укладеного між позивачкою та банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі банк є належним відповідачем.
Ознайомитись з постановою можна за посиланням.
Раніше, «Судово-юридична газета» повідомляла, що Велика Палата Конституційного Суду України при розгляді конституційної скарги Андрія Дерменжи щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року №898-IV вжила заходів щодо забезпечення цієї конституційної скарги шляхом видання забезпечувального наказу.
