Як раніше писала «Судово-юридична газета», у низці справ ЄСПЛ підкреслив, що право на справедливий судовий розгляд включає у себе право захисту на отримання всіх матеріалів, що перебувають у сторони обвинувачення – як на користь, так і проти обвинуваченого. Відповідна позиція також відображена у рішеннях Верховного Суду.
Те, що проблема ненадання стороні захисту належного доступу до матеріалів існує в Україні, констатував ЄСПЛ і у нещодавньому рішенні по справі «Денисюк проти України», яке було прийнято палатою 13 лютого 2025 року (DENYSYUK AND OTHERS v. Ukraine (№ 22790/19, № 23896/20, № 25803/20 та № 31352/20).
ЄСПЛ дійшов висновку, що ненадання доступу до матеріалів НСРД, зокрема судових рішень про їх санкціонування та документів про знищення зібраних матеріалів, у поєднанні з відсутністю чітких законодавчих гарантій і незалежного нагляду, призвело до того, що втручання в права заявників не відбувалося «згідно із законом». Це порушення посилювалося відсутністю ефективних засобів правового захисту, які б дозволили заявникам оскаржити законність і необхідність НСРД.
Фактично він вказав, що неможливо оскаржити законність та необхідність дозволу на проведення НСРД, якщо сторона захисту не має рішення, яким такий дозвіл було надано.
Справа стосувалася скарг щодо здійснення негласних слідчих (розшукових) дій за заявниками, а також порушення конфіденційності комунікацій адвоката та клієнтів.
ЄСПЛ констатував порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) та ст. 38 Конвенції (розгляд справи).
Зокрема, ЄСПЛ встановив: не було доведено, що заходи спостереження вжиті на законних підставах; комунікація заявників з їхніми адвокатами не була достатньо захищена від можливих зловживань; заявники не мали доступу до достатньої інформації та документів для оскарження дозволів про проведення НСРД; а доступні засоби правового захисту в будь-якому разі були неефективними.
Європейський суд з прав людини вказав, що заявники не змогли своєчасно отримати доступ до достатньої інформації та документів для оскарження дій у цій справі, враховуючи відмову органів влади оприлюднити навіть судові рішення, що санкціонували проведення НСРД, що зробило захист, передбачений національним законодавством, ілюзорним.
Вони не мали у своєму розпорядженні ефективної національної процедури для своєчасного розгляду їхніх скарг за статтею 8. Самі засоби захисту, викладені в частині 2 статті 303 та частині 3 статті 309 КПК, не могли бути застосовані самостійно, не містили інструкцій для суддів щодо перевірки законності окремих заходів і, зрештою, були неефективними на практиці в цих справах.
Під час застосування оскаржуваних заходів спілкування заявників з їхніми адвокатами не було достатньою мірою захищене конкретними і детальними правилами та процедурами, що визначали, як таке спілкування має бути ідентифіковане і як з ним слід поводитися в разі випадкового перехоплення.
Не було створено незалежного наглядового органу, який би мав достатню компетенцію для захисту заявників від зловживань або помилок з боку співробітників правоохоронних органів.
Отже, втручання в права цих заявників не було здійснено «згідно із законом», що є порушенням статті 8.
У своїх поданнях Уряд стверджував, що стаття 32 Закону України «Про державну таємницю» не дозволила йому надіслати Суду запитувані ним документи, що стосувалися конкретних справ, або нормативні документи про доступ до інформації.
ЄСПЛ повторив, що Уряд-відповідач зобов’язаний, як сторона провадження, виконувати запити про надання доказів. У цій справі Уряд цього не зробив.
Він також не пояснив причини своєї відмови і не надав жодних практичних пропозицій щодо виконання свого зобов’язання співпрацювати з урахуванням будь-яких законних занепокоєнь щодо потенційно конфіденційних документів. У зв’язку з цією відмовою ЄСПЛ встановив порушення статті 38.
Суд наголосив, що при розгляді запитів суб’єктів спостереження щодо розкриття рішень, які санкціонували таємні заходи щодо них, органи влади зобов’язані забезпечити належний баланс між інтересами цих осіб у захисті їхніх прав за статтею 8 та суспільним інтересом у виявленні та судовому переслідуванні серйозних злочинів.
ЄСПЛ також наголосив, що за замовчуванням суб’єкти спостереження повинні мати доступ до відповідних документів, якщо немає вагомих підстав для відмови.
Як видно з наявних матеріалів, у цій справі національні органи влади відмовили заявникам у доступі до рішень, що стосувалися їх, виключно на тій підставі, що вони були «секретними». Немає жодних ознак того, що рішення про збереження секретності цих рішень після завершення відповідних розслідувань та знищення перехоплених матеріалів було результатом балансування між конкуруючими інтересами. Крім того, через відмову Уряду надати копії відповідних рішень у справах другого і третього заявників, попри конкретні запити ЄСПЛ, Суд не може встановити їхній зміст.
З огляду на правило 44C § 1 Регламенту Суду, згідно з яким Суд може робити такі висновки, які вважає за доцільне, якщо сторона не надає запитувані докази чи інформацію, Суд не має підстав для висновку, що таємні заходи спостереження щодо заявників були санкціоновані в результаті належного та детального судового розгляду, який, зокрема, відображав би збалансований підхід до конкуруючих інтересів, як того вимагають Конвенція та чинне національне законодавство.
Таким чином, у цьому відношенні мало місце порушення статті 8 Конвенції.
У АО «Назар Кульчицький та партнери» (адвокат Назар Кульчицький представляв заявників в українських судах і сам виступав заявником до ЄСПЛ), назвали це рішення довгоочікуваним, адже це одне з перших суттєвих рішень по Україні на тему НСРД.
«У рамках двох кримінальних проваджень національні суди санкціонували проведення НСРД (прослуховування телефонів) щодо двох заявників, які на той час були свідками, а в подальшому стали підозрюваними.
Після закінчення досудового розслідування заявникам повідомили про те, що здійснювалось прослуховування їх засобів зв’язку.
Однак ані ухвал, якими його санкціонували, ані інших дотичних документів (наприклад, клопотань детектива) їм не надали.
Матеріали, здобуті в ході прослуховування, було начебто знищено, але відповідних актів стороні захисту також не надали.
Ще один заявник – адвокат згаданих осіб Назар Кульчицький скаржився в ЄСПЛ на те, що прослуховуючи телефони його клієнтів, орган досудового розслідування міг також слухати і його розмови з клієнтами, оскільки на той час він здійснював захист їх інтересів.
ЄСПЛ дійшов висновку, що процедура санкціонування та проведення спостереження не відповідала вимозі законності втручання:
1) Уряд так і не надав ЄСПЛ ухвал про надання дозволу на проведення НСРД щодо заявників, а відтак Суд «не міг підтвердити їх законність».
До речі, тут цікава постановка проблеми Судом з точки зору розподілу тягаря доведення конвенційних порушень: заявники подали обґрунтовану скаргу, а Уряд мав, але не надав документів, що могли її спростувати або підтвердити. Суд розтлумачив усі сумніви на користь заявників.
2) Законодавство не містило правил, що регулювали б ситуації, коли в ході прослуховування розмов особи, було (умисно чи випадково) прослухано (а може і зафіксовано) її розмови з адвокатом, які захищаються адвокатською таємницею. Як ідентифікувати такі розмови? Як поводитись з таким матеріалом? Чи є незалежний орган, який здійснював би нагляд за цим процесом? Законодавство не дає відповіді на жодне з вказаних запитань, а отже недостатньо захищає з одного боку права об’єктів спостереження на повагу до їх приватного життя, а з іншого – права адвоката Назара Кульчицького на здійснення професійної адвокатської діяльності.
3) В національному законодавстві відсутні ефективні механізми оскарження негласних слідчих дій. Ця проблема має 2 аспекти:
• неможливо оскаржити законність та необхідність дозволу на проведення НСРД, якщо ти не маєш рішення, яким такий дозвіл було надано. Заявники так і не змогли отримати рішень, якими було надано дозвіл на прослуховування їх телефонів, а отже не мали жодних шансів на їх оскарження;
• навіть якщо заявники і отримали б ці рішення, оскаржувати їх не було куди. Законодавство не передбачає ефективних механізмів post factum оскарження ухвал про надання дозволу на проведення НСРД:
– ухвали про надання дозволу на НСРД не підлягають оскарженню;
– оскарження законності та необхідності проведення НСРД в рамках судового розгляду в кримінальному провадженні радше стосується не/допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД і не дозволяє отримати компенсацію;
– скарги на дії слідчого/детектива/прокурора (ст. 303 КПК) та заперечення проти ухвал слідчих суддів (ст. 309 КПК) на підготовчому засіданні не працюють на практиці, оскільки суди або відхиляють такі скарги, або залишають «на потім».
Адвокати, чиї розмови з клієнтами було прослухано (зафіксовано) в ході проведення НСРД щодо клієнтів, позбавлені можливості хоч якось поскаржитись з цього приводу. У таких ситуаціях право на здійснення професійної діяльності та право на адвокатську таємницю залишаються незахищеними на національному рівні.
Ми неодноразово звертались на національному рівні з клопотаннями та запитами про надання ухвал, якими було надано дозвіл на проведення НСРД; клопотань про надання такого дозволу; матеріалів, отриманих в результаті спостереження та ін. У всіх випадках ми отримали відмову. Після подачі заяви до ЄСПЛ, Суд звернувся до Уряду з вимогою надати такі документи. Уряд відмовив з посиланням на їх таємність. Суд відмови не зрозумів і констатував порушення ст. 38 Конвенції, якою передбачено обов’язок держави створити усі необхідні умови для розгляду справи Судом», зазначили в АО.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
