Виконавче законодавство не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди в залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Це право залежить від того, чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
На противагу цьому виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв’язку з участю приватного виконавця у процедурі виконання того самого виконавчого документа. У випадках, коли стягувач самостійно передає виконавчий документ на виконання приватному виконавцю, після того як державний виконавець уже розпочав стягнення виконавчого збору, останнє виконавче провадження підлягає закінченню.
На це вказав Верховний Суд у постанові від 14 березня 2025 року Верховний Суд по справі №580/245/24 про визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання вчинити дії щодо закінчення виконавчого провадження.
Обставини справи
ПрАТ «Госпрозрахункова база матеріально-технічного постачання» звернулося до суду з позовом до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною бездіяльності яка полягає у неприйнятті рішення про закінчення виконавчого провадження, боржником у якому є позивач.
Позов обґрунтований тим що Законом від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» не передбачено одночасне стягнення виконавчого збору та винагороди приватного виконавця.
Суд першої інстанції позов задовольнив та вказав, що оскільки наказ за заявою стягувача переданий на виконання до приватного виконавця виконавчого округу, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки постанова про стягнення виконавчого збору у розмірі 44 900 грн, прийнята у виконавчому провадженні, є чинною, в судовому порядку не скасована, відсутні підстави для прийняття відповідачем рішення про закінчення виконавчого провадження.
Оцінка Верховного Суду
Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив, скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції.
Як вказав Верховний Суд, основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є тотожними поняттями.
Згідно з приписами статті 45 Закону «Про виконавче провадження» спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на основну винагороду та розміру цієї винагороди, такі питання регулюється окремими правовими нормами.
Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягаря на боржника, що зачіпає його право власності Указана проблема за колом осіб, головним чином, стосується прав та інтересів державних виконавців, приватних виконавців і боржників.
Однак з-поміж інших учасників виконавчого провадження саме боржники перебувають у найбільш уразливому становищі, позаяк у зв’язку з неповнотою законодавчого регулювання зобов’язані платити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа. Виконавче законодавство не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
На противагу цьому, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв’язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа. У випадках, коли стягувач самостійно передає виконавчий документ на виконання приватному виконавцю, після того як державний виконавець уже розпочав стягнення виконавчого збору, останнє виконавче провадження підлягає закінченню.
Частиною восьмою статті 27 Закону «Про виконавче провадження» встановлено, що «під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає. У вказаному випадку приписи цієї статті мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати або продовжувати стягнення виконавчого збору.
Указана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів. Тож її застосування дозволяє розв’язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
