Сьомий апеляційний адміністративний суд залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким було не лише визнано протиправним і скасоване рішення ТЦК про призов військовозобов’язаного, але й скасовано наказ командира про його зарахування до списків особової частини.
В цій справі №600/1095/25-а йшлося про призов пастора релігійної громади церкви Євангельських християн-баптистів «Дім миру» (рішення Сьомого ААС від 23 червня 2025 року).
Також Сьомий ААС наголосив на важливості забезпечення балансу між конституційним обов`язком захисту держави та правом на свободу совісті та віросповідання.
«Хоча умови воєнного стану можуть зумовлювати певні обмеження прав і свобод, повне ігнорування права на відмову від військової служби з мотивів совісті, особливо для осіб, чиї релігійні переконання є глибокими та послідовними, може становити порушення міжнародних стандартів у сфері прав людини» – зазначив суд, посилаючись на відповідну позицію Венеційської комісії.
Нагадаємо, раніше Сьомий апеляційний адмінсуд у постанові по іншій справі 560/8465/24 від 16 квітня 2025 року визнав дії ТЦК щодо призову протиправними. Втім, вказав, що зі служби звільнити такого мобілізованого неможливо, зокрема, з огляду на позицію Верховного Суду щодо незворотності наслідків мобілізації у справі №160/2592/23. Відповідну позицію про неможливість скасування наказу про зарахування до списків частини, незважаючи на порушення процедури призову, раніше висловлювала низка інших судів.
Обставини справи
Пастор релігійної громади церкви Євангельських християн-баптистів «Дім миру» звернувся до Чернівецького окружного адмінсуду з позовом, в якому просив скасувати наказ начальника ТЦК від 21 лютого 2025 року про його мобілізацію та направлення для проходження військової служби, а також скасувати наказ командира військової частини щодо його зарахування до списків особового складу.
Рішенням Чернівецького ОАС від 16 квітня 2025 року адміністративний позов задоволено.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно довідки релігійної організації релігійної громади церкви Євангельських християн-баптистів «Дім миру» від 26 лютого 2025 року позивач є пастором вищезазначеної релігійної організації.
Довідками від 26.02.2025 та від 28.02.2025 р. релігійна організація підтвердила внесення священнослужителя до списків бронювання від мобілізації. Даний список направлений до Генерального штабу ЗСУ і затверджений Державною службою з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС).
6 березня 2025 року ДЕСС листом повідомила релігійну організацію, що згідно Всеукраїнського Союзу християн-баптистів, позивач зазначений в списках на бронювання та зазначені списки направлені до Генерального Штабу ЗСУ.
Прикметно, що процедура бронювання священнослужителів фактично почала працювати влітку 2025 року.
Так, у травні 2025 року ДЕСС звернула увагу медіа на те, що «безпосереднє бронювання священнослужителів стане можливим лише після того, як ДЕСС своїм нормативно-правовим актом затвердить перелік критично важливих релігійних організацій, а також порядок бронювання священнослужителів, в якому буде вказано перелік документів, необхідних для оформлення священнослужителям відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації».
Згодом, ДЕСС затвердила Перелік юридичних осіб – релігійних організацій, які належать до критично важливих. У підсумку сформовано остаточний перелік із 7726 релігійних організацій.
Що вирішив апеляційний суд
Сьомий апеляційний адміністративний суд вказав, що бронюванню підлягають всі військовозобов`язані священнослужителі за переліком посад, затвердженим Державною службою з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС).
Як зазначено листом ДЕСС та листами релігійної організації, позивач наявний в списках на бронювання, що не заперечується відповідачем.
Суд зазначає, що не лише у військовозобов`язаного громадянина є обов`язок щодо повідомлення органів ТЦК про наявність підстав для відстрочки, а й органи ТЦК зобов`язані перевіряти та володіти інформацією щодо статусу особи з метою недопущення протиправних дій щодо особи, а тому ТЦК мав перевірити наявність чи відсутність у позивача права на відстрочку, ураховуючи відповідне повідомлення з боку позивача.
Судом встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин позивач мав право на бронювання як священнослужитель у відповідності до Закону №3543-ХІІ, Постанови № 76 та Порядку.
«Матеріалами справи підтверджено, що позивач, є священнослужителем християнської церкви. Крім цього, його включено до списку священнослужителів для бронювання на час мобілізації та військового (воєнного – прим. ред.) стану, про що є відповідний лист Державного комітету з етики та свободи совісті (вочевидь, тут суд має на увазі не «комітет з етики», а Державну службу з етнополітики та свободи совісті – прим. ред.). Зазначене підтверджується, зокрема, письмовими доказами», – зазначає у рішенні Сьомий апеляційний адміністративний суд.
«Таким чином, на позивача на час призову його на військову службу розповсюджувався відповідний імунітет від такого призову, передбачений пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону №3543-XII.
Імунітет, що надається правовим актом і встановлює права та свободи громадянина, є більш високим, ніж пріоритет держави до можливості вчинення дій, направлених на спонукання особи до вчинення активних дій щодо реалізації даного права.
Право на відстрочку від мобілізації, яке надано громадянам України, що підлягають бронюванню відповідними структурами, Законом №3543-ХІІ, є непорушним та таким, що не залежить від реальної реалізації громадянином даного права» – зазначає суд.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що після отримання повідомлення від позивача про його включення до списків на бронювання як священнослужителя, ТЦК був зобов`язаний вжити належних заходів для перевірки цієї інформації та врахування її при проведенні подальших мобілізаційних заходів. Невиконання цього обов`язку призвело до порушення права позивача на відстрочку від призову, гарантованого пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII та Порядком бронювання, затвердженим постановою Кабміну №76. Факт подання позивача до списків на бронювання Державною службою України з етнополітики та свободи совісті є підтвердженням наявності у нього відповідного права, і не може бути нівельований формальними процедурними питаннями, особливо в умовах, коли позивач своєчасно повідомив компетентний орган про свій статус.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд також враховує висновок Венеційської комісії, опублікований 18 березня 2025 року за запитом виконувача обов`язків голови Конституційного Суду України щодо альтернативної (невійськової) служби (лист від 4 грудня 2024 року). Цей висновок був наданий у зв`язку з конституційною скаргою щодо обвинувачення в ухиленні від військової служби особою, яка відмовляється від неї з мотивів совісті, будучи членом релігійної організації (Церкви адвентистів сьомого дня), доктрина якої виключає як використання зброї, так і участь у військовій службі без зброї.
Так, було встановлено, що чинне українське законодавство на період мобілізації не передбачає можливості заміни військової служби альтернативною, а право на свободу віросповідання не є абсолютним і може бути обмежене конституційним обов`язком захисту Вітчизни.
Однак, у своєму висновку Венеційська комісія, посилаючись на інформацію Європейського бюро з питань відмови від військової служби з мотивів совісті, констатувала припинення в Україні з початку повномасштабної агресії 24 лютого 2022 року визнання права на відмову від військової служби з мотивів совісті. За наявними даними, в межах поточної мобілізації жодна заява про проходження альтернативної служби не була задоволена.
Враховуючи позицію Венеційської комісії, суд наголошує на важливості забезпечення балансу між конституційним обов`язком захисту держави та правом на свободу совісті та віросповідання. Хоча умови воєнного стану можуть зумовлювати певні обмеження прав і свобод, повне ігнорування права на відмову від військової служби з мотивів совісті, особливо для осіб, чиї релігійні переконання є глибокими та послідовними, може становити порушення міжнародних стандартів у сфері прав людини.
Суд, надаючи оцінку обставинам справи, також бере до уваги міжнародні стандарти у сфері захисту прав людини, зокрема положення статті 9 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі - МПГПП), які гарантують право на свободу думки, совісті та релігії, що включає право на сумлінну відмову від військової служби.
«Як зазначає Венеційська комісія у своєму висновку, право на сумлінну відмову від військової служби ґрунтується на глибоких релігійних або інших переконаннях, що передбачають тверду, послідовну та щиру відмову від будь-якої участі у війні або носіння зброї. Держави можуть встановлювати певні вимоги щодо обґрунтування щирості таких переконань.
Обмеження цього права, згідно з ЄКПЛ, повинні бути чітко визначені законом, мати легітимну мету та бути суворо обмеженими тим, що є обґрунтовано необхідним для досягнення цієї мети, а також пропорційними до неї. Хоча ЄКПЛ допускає певні відступи від цього права у вузьких межах крайньої необхідності, МПГПП таких відступів не передбачає.
Важливим є те, що як за ЄКПЛ, так і за МПГПП, держави несуть позитивне зобов`язання щодо створення системи альтернативної (невійськової) служби.
Така служба має бути відокремлена від військової системи, не мати карального характеру та бути обмеженою розумними часовими рамками. Доступ до альтернативної служби повинен бути недискримінаційним та забезпечуватися справедливими і прозорими механізмами. Венеційська комісія підкреслює, що сама сутність сумлінної відмови від військової служби передбачає неможливість її повного виключення навіть під час війни, хоча держави і мають певну обмежену свободу розсуду, особливо у випадку загальної мобілізації. При цьому, Комісія чітко зазначає, що за жодних обставин особа, яка сумлінно відмовляється від військової служби, не може бути зобов`язана носити або використовувати зброю, навіть для самооборони країни.
Так, у контексті даної справи, хоча позивач посилається на своє право на бронювання як священнослужитель, що є окремою підставою для відстрочки, суд вважає за необхідне врахувати загальну тенденцію щодо обмеження права на відмову від військової служби за переконаннями в Україні під час мобілізації, що було відзначено Венеційською комісією. Це підкреслює особливу важливість належного розгляду питання щодо права позивача на бронювання та уникнення його безпідставного залучення до військової служби», вказав суд.
Більше того, з повідомлених позивачем обставин випливає, що ТЦК фактично позбавив його можливості надати документи, що підтверджують право позивача на відстрочку.
Отже, суд вважає, що з урахуванням наведеного вище, дії і рішення відповідачів не ґрунтуються на Законі, суперечать принципу верховенства права та не узгоджуються із судовою практикою Європейського суду з прав людини.
Суд зазначає, що будь-які обмеження прав і свобод: мають бути законними; повинні мати легітимну мету; повинні бути необхідними в демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети.
Якщо суд встановлює, що певний захід відповідає критерію законності, то він з`ясовує наявність легітимної мети, а вже тоді визначає можливість вважати цей захід необхідним у демократичному суспільстві для досягнення однієї із законних цілей.
За таких обставин колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що наказ начальника ТЦК в частині призову та направлення для проходження військової служби позивача є протиправним та підлягає скасуванню.
Як наслідок, наказ командира військової частини в частині зарахування до списків особового складу позивача також є протиправним і підлягає скасуванню, як прийнятий на підставі наказу начальника ТЦК.
Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Судовий захист повинен бути реальним та практичним, а не ілюзорним. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Конституційний Суд України в Рішенні від 30.01.2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу військової частини без задоволення, а оскаржуване судове рішення – без змін.
Верховний Суд повернув скаргу військовій частині
Слід зауважити, що Верховний Суд 11 серпня повернув касаційну скаргу на ці рішення судів першої та апеляційної інстанцій назад військовій частині.
КАС ВС прийшов до висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження, оскільки заявником було лише зазначено про постанову Верховного Суду, проте не зазначено конкретну норму права, яку на його думку, застосовано судами попередніх інстанцій всупереч висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, а також в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i щодо якої подається касаційна скарга).
«Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
При цьому, Суд зазначає, що формальне посилання скаржника на постанови Верховного Суду (зокрема, і цитування окремих абзаців постанов) не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 ч. 4 статті 328 КАСУ», вказав Верховний Суд.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
