Війна змінює людей, але не скасовує закон. Це підтвердив Запорізький окружний адміністративний суд. 22 жовтня 2025 року він виніс рішення у справі №280/1131/25. На перший погляд, дане провадження виглядало буденно, але насправді воно показує, як в Україні працює право навіть у воєнний час. Це стало важливим нагадуванням: свобода пересування – не милість держави, а невід’ємне право, яке не можна відбирати без вагомих підстав.
Позивачем у цій справі став чоловік, який двічі намагався виїхати з України: спершу через пункт пропуску «Шегині», потім – через «Краківець». Обидва рази прикордонники йому відмовили, посилаючись на те, що «в Єдиному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів відсутня інформація щодо військового обліку». Хоча, згідно законодавства, позивач мав усі підстави для виїзду. Він – багатодітний батько, отримав право на відстрочку від мобілізації. У нього були свідоцтва про народження трьох дітей, і довідка з територіального центру комплектування. Але жоден із цих документів не переконав прикордонників. У відмові було зазначено, що в Єдиному реєстрі призовників «відсутня інформація про військовий облік». А відтак єдиним документом, що підтверджує право на виїзд, є військовий квиток або тимчасове посвідчення з відповідною відміткою. Фактично у Держприкордонслужбі вирішили: якщо електронна база «не бачить» людину –значить, її права не підтверджені.
З таким шаблонним підходом Запорізька Феміда не погодилась: «Суд зазначає, що саме лише зазначення про відсутність документів не є достатньою підставою для відмови особі у перетині державного кордону України, оскільки уповноваженою службовою особою відповідача повинно бути зазначено об`єктивні обставини, які перешкоджають у перетині державного кордону України з обов`язковим зазначенням необхідних документів, які слід надати, в даному випадку, позивачем та з оцінкою тих документів, що надані особою. В даному випадку, відповідачем недоліків щодо поданих позивачем документів не встановлено та не зазначено у відповідних рішеннях. Таким чином спірні рішення не є обґрунтованими, а отже не можуть вважатися законними, в зв`язку з чим підлягають скасуванню».
Як показує практика, такі випадки повторюються в багатьох подібних справах. Війна принесла в Україну не лише біль і страх, а й нову бюрократичну звичку – вирішувати людські долі одним розчерком пера. Відмови у виїзді нерідко заповнюються як звичайні формуляри, без аналізу конкретних обставин, без перевірки документів, які людина намагається показати. Тож суд у цій справі поставив чітку межу між законом і шаблоном.
У судовому рішенні детально цитуються нормативно-правові акти: Закон «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», Закон «Про правовий режим воєнного стану», Постанова Кабміну № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України». В усіх цих актах чітко передбачено: відмова у виїзді з країни має бути обґрунтованою, із зазначенням конкретних причин і посиланням на відповідні норми. Тобто Держприкордонслужба зобов’язана діяти лише в межах, визначених Конституцією, законами, урядовими постановами та відомчими наказами.
Суддя звернув увагу на те, що навіть під час воєнного стану держава не може свавільно обмежувати базові права громадян. У тексті рішення згадується стаття 33 Конституції: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України». Також варто враховувати статтю 2 Протоколу № 4 до Європейської конвенції з прав людини: «Кожен має право залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною». Тобто навіть під час війни ці норми діють, а їхнє звуження можливе лише тоді, коли воно прямо передбачене законом і є необхідним у демократичному суспільстві.
Сам факт воєнного стану не може бути універсальним виправданням для будь-якої заборони. Якщо Держприкордонслужба вирішує комусь відмовити у праві виїзду, вона має пояснити: чому саме, на підставі якого пункту, і які документи це підтверджують?Багатодітному батькові цього так і не пояснили. Його двічі завернули без жодного обґрунтованого рішення. Посилаючись на законодавчі норми, суд наголосив: «Військовозобов`язані, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, з числа осіб, зазначених у пунктах 3-5 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», мають право перетинати державний кордон за наявності довідки про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період…».
Ця історія могла б залишитися однією з сотень і тисяч подібних, якби сам чоловік не пішов до суду. Як свідчить сумна статистика, щороку українські суди розглядають позови про оскарження відмов у перетині кордону під час воєнного стану. Проте дана справа вирізняється тим, що запорізька Феміда не просто констатувала формальну помилкуДержприкордонслужби, а зробила ґрунтовний аналіз правових підстав. Це означає, що таке рішення може стати орієнтиром для наступних подібних процесів.
Ситуація, в якій опинився багатодітний батько – не про «втечу» від мобілізації. Насамперед, йдеться про те, як легко в умовах війни можна підмінити закон бюрократичним страхом. Прикордонники бояться «помилитися», а тому й часто перестраховуються: безпідставно не випускають тих, які мають право на виїзд. І за кожною такою відмовою – конкретна доля людини. Хтось їде лікуватися, хтось – до дітей-біженців, а хтось – супроводжує дружину чи дитину з інвалідністю. Коли державна система починає діяти без пояснень, громадянин перетворюється з суб’єкта права на об’єкт контролю. Суд у Запоріжжі фактично повернув цей баланс у правильне русло. Він не скасував військовий обов’язок, не надавав привілеїв, а лише змусив прикордонників пояснювати свої дії.
Це рішення має потенціал стати важливим прецедентом. Якщо громадяни почнуть посилатися на нього у своїх позовах, Держприкордонслужбі доведеться відмовлятися від упередженого ставлення до своїх співвітчизників, які змушені виїзджати з поважних причин. Адже кожна нова справа, де суд визнає дії посадових осіб незаконними, – це вже потенційна підстава для відшкодування моральної шкоди та дисциплінарних наслідків. В таких умовах держава не може дозволити собі нескінченно програвати власним громадянам у судах.
Зрештою, мова – не лише про перетин кордону. Тут важливим є ставлення державних органів до громадянина під час війни. Чи може людина довіряти системі, коли звертається по справедливість?Чоловік, який двічі стояв перед шлагбаумом через відмову, врешті почув від суду зовсім інше – позов задовольнити. Це означає, що навіть у важкі часи, коли держава тримає оборону на всіх фронтах, у ній ще є місце для права і справедливості. І коли запорізький суддя підписав рішення у справі №280/1131/25, він зробив крок у бік тієї самої свободи, яку ми сьогодні захищаємо.
Бо сильна держава – не та, що може заборонити, а саме та, яка навіть у найскладніші часи дотримується своїх законів. І коли хтось виграє у неї суд, – це не поразка системи, а доказ того, що вона жива…
Автор: Валентин Коваль
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
